Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго
— Село? Замок? Хутір?
— Я там ніколи не був і не знаю.
— Це далеко?
— Не близько.
— У який бік?
— У бік Фужера.
— Як туди пройти?
— Ви біля Вантарта, — сказав селянин. — Лишіть Ерне ліворуч, а Коксель праворуч, ідіть через Лоршан і вийдете на Леру.
І селянин показав рукою па захід.
— Увесь час у той бік, де заходить сонце.
Не встиг селянин опустити руку, як вона вже пішла. Селянин крикнув їй услід:
— Але будьте обережні. Там іде бій.
Вона не обернулась, щоб відповісти йому, і простувала вперед.
IX. ПРОВІНЦІАЛЬНА БАСТІЛІЯ
1. Тург
Ще років із сорок тому, коли якийсь мандрівник входив у Фужерський ліс з боку Леньєле, а виходив з боку Паріньє, то на узліссі цієї глибокої гущавини його вражало зловісне видовище: перед ним раптом виростав Тург.
Не живий Тург, а Тург мертвий: напіврозвалений, із зяючими провалами та пробоїнами у стінах. Руїни будівлі — все одно що привид людини. Важко уявити похмуріше видіння, як Тург. Перед очима виникала висока кругла башта, що самотньо стояла край лісу, немов замишляючи злочинство. Ця башта на стрімкій скелі мала вигляд майже римської, така вона була правильна й міцна і так у цьому громадищі ідея могутності зливалася з ідеєю падіння. Та вона й була все одно що римська, бо була романська. Її почали будувати в дев’ятому столітті, а закінчили в дванадцятому, після третього хрестового походу. Форма віконних просвітів свідчила про її вік. Підійшовши ближче і вибравшись по схилу, прохожий натрапляв на пролом у стіні. Коли він зважувався пройти крізь цей пролом усередину, то опинявся немов у кам’яній трубі, поставленій на землю широким кінцем. Від гори до низу жодної перетинки. Ні даху, ні стелі, ні підлоги, тільки уламки склепінь та печей, тільки амбразури та бійниці, гранітні кронштейни та кілька поперечних балок, що позначали колишній поділ на поверхи. На балконах пташиний послід. Стіни колосальної товщини — п’ятнадцять футів у основі і дванадцять угорі. Подекуди розколини й діри, що були колись дверима, крізь які видно рештки темних сходів, пороблених у товстій стіні. Прохожий, що потрапляв сюди ввечері, чув крики сичів, сов, нічних чапель та писк кажанів і бачив під ногами колючий терен, каміння, різних плазунів, а над його головою, крізь чорний круг угорі башти, що здавався пащею величезного колодязя, світили зорі.
У місцевому переказі говорилося, що в верхніх поверхах цієї башти були потайні двері, такі, як у гробницях іудейських царів, тобто з одного великого каменя, що повертався навколо осі, відкриваючи і закриваючи прохід. Цю архітектурну моду учасники хрестових походів принесли з Сходу разом із стрілчастими склепіннями. Коли такі двері зачинені, то їх неможливо знайти, так вони зливаються з рештою каменів муру. Такі двері ще й тепер можна побачити в таємничих селищах Анті-Лівана[119], які вціліли від землетрусу, що за царювання Тіберія зруйнував дванадцять міст.
2. Пролом
Пролом, кріз який можна було пройти всередину башти, виник від вибуху міни. На думку знавців цієї справи, міна, що зробила такий пролом, була підкладена дуже вміло. Розміри порохової камери цілком відповідали міцності стіни, яку треба було зруйнувати. В цій камері містилося, мабуть, щонайменше два центнери пороху. До неї вів звивистий канал, практичніший за прямий. Вибух відкрив запальну трубку, що була діаметром з куряче яйце. Цей вибух зробив у мурі глибокий пролом, крізь який могли увійти в башту нападаючі. Башта, очевидно, витримувала в різні часи чимало нападів, бо вся була покопирсана різноманітними ядрами, і ці ядра були різних епох. Кожного типу снаряд лишає відмінний слід, і на мурах башти лишилися шрами і від кам’яних ядер XIV століття, і від чавунних XVIII століття.
Крізь пролом можна було пройти в ту частину башти, де був найнижчий її поверх. Прямо напроти пролому в мурі башти були дверці, що вели до вирубаного в скелі склепу, який простягався далі в фундаменті башти під залом нижнього поверху.
Цей склеп, завалений на три чверті, був 1835 року розчищений — про це подбав Огюст Ле Прево, антиквар з Берне.
3. Підземна в’язниця
Цей склеп був підземною в’язницею. В кожній башті була така в’язниця. Цей склеп, як і багато карних льохів тієї епохи, мав два поверхи. Перший поверх, у який вели дверці, був склепінчастим, досить просторим приміщенням, на одному рівні із залом нижнього поверху башти. Через дві протилежні стіни цього приміщення і через усе склепіння йшли, глибоко врізаючись, дві паралельні борозни, наче колії від коліс. Та вони й справді були прориті колесами. Колись, за феодальних часів, у цьому приміщенні провадилося четвертування не таким шумним способом, як четвертування кіньми. Тут було двоє дуже міцних коліс, таких великих, що вони сягали від підлоги до стелі і торкалися обох протилежних стін. До кожного колеса прив’язували одну руку і одну ногу катованого, потім починали крутити ці колеса в різні боки, так що людину розривало на частки. Крутити треба було з чималою силою, через те й утворилися оті колії. Таку кімнату ще й тепер можна бачити у Віандені.
Під цим приміщенням було друге — справжня кам’яна яма. Потрапити туди можна було не через двері, а крізь діру. Засудженого, обв’язавши вірьовкою під руками, спускали туди, зовсім голого, крізь отвір у підлозі верхньої камери. Якщо він уперто хотів жити, йому в цю діру кидали їжу. І тепер ще можна побачити таку діру в Булонському замку.
У цю діру проходив вітер. Нижня камера, споруджена глибоко під землею, була скоріше колодязем, ніж кімнатою. З підлоги виступала вода і тягло крижаним повітрям. Холодний струмінь повітря убивав нижнього в’язня і давав змогу жити верхньому — він мав чим дихати. В темряві, — а там завжди було темно, — в’язень верхньої камери легко міг упасти в нижню. Якщо він чіплявся за життя, то мусив завжди стерегтися отвору в підлозі, а якщо життя гнітило, — отвір був засобом його позбутися. Верхній поверх був темницею, нижній — могилою. Такий поділ нагадував поділ у тодішньому суспільстві.
Це було те, що наші предки називали «кам’яним мішком». Нам ця назва нічого не говорить, бо зникло те, що вона позначала. Завдяки революції ми можемо байдуже вимовляти ці слова.
Зовні башти, над проломом, що сорок років тому був єдиним входом у неї, виднілася амбразура, ширша за інші бійниці, із якої звисали грати, погнуті й поламані.
