Буллет-парк - Джон Чівер

Чарлі покоробило оте дівчаче кривляння, проте він усе ж таки купив їй пляшечку. Іншого разу вона зажадала пеньюар; він купив і його. А третьої зустрічі — шовкову парасольку. Чекаючи на неї вчетверте, він подумав, як би вона не зажадала ювелірних оздоб — адже фінанси його танули, як лід. Вона пообіцяла бути о першій, і він сидів, насолоджуючись своїм становищем коханця. Та місіс Фленнаган, як завжди, запізнювалась, і Чарлі тим часом мусив насолоджуватися джином. Десь біля другої він зауважив, що обслуга посміюється та киває в його бік. Невже вона не прийде? Що це за фокуси? Як вона сміє? Якась там домогосподарка, що нидіє вдома од нудоти! О другій він замовив собі сніданок. Отак завжди... всілякі тобі повії, що навіть не вміють поважати...

Самотність людини, яку обманули й кинули в ресторації посеред міста, між першою й другою ополудні, нагадує нічию землю з поваленими деревами та з безліччю окопів, що в них ми ховаємось од своєї зневіри. Лукаві погляди обслуги, веселий сміх і гамір за сусідніми столиками боляче краяли бригадирові кожен нерв. Піднятий люттю над усім оточуючим, він, здавалося, висів над натовпом, і хвилі самотності бились об нього. Та раптом побачив свою пику в дзеркалі навпроти: він ніби геть роздався, сиве волосся поприлипало до черепа, як залишки весняного ландшафту, а пузо нагадувало Санта Клауса з ялинки в клубі пожежників, котрому для солідності підв'язували подушку. Чарлі підвівся, пхнув столик і кинувся до телефону.

— Мосьє не подобається сніданок? — звернувся офіціант.

У слухавці озвався манірний голосок місіс Фленнаган.

— Ми не можемо так більше,— торохтіла вона.— Я довго думала — так не годиться. Не тому, що ви мені не подобаєтесь, ні, все те, що треба, проте сумління велить мені припинити...

— Я забіжу до вас пізнім вечором, і ми все обміркуємо.

— Н-не знаю...

— Отож чекайте мене з поїзда.

— Г-гаразд, але вам доведеться зробити мені послугу...

— Яку?

— Я скажу потім... Та ставте машину позад будинку й заходьте чорним ходом. Я не хочу, щоб сусідки плескали язиками. Хіба забули, що в мене це вперше в житті!

Авжеж, подумав Чарлі, вона має рацію. Честь над усе. До того ж її самолюбство таке наївне. Прямо-таки дівчатко з фабричного містечка: сидить на околиці поблизу річки, накинувши скатертину замість мантії, й розмахує, ніби жезлом, будяком. Як любо спостерігати!

Вона впустила його через чорний хід, хоча у вітальні все було, як і вперше.

Камін пахтів теплом, налила йому віскі з содовою, і, як завжди, здавалося, що він полишив за дверима якийсь тягар. Та цього разу ще дужче кривлялась — то припаде до нього, то відсахнеться, то полоскоче, то одскочить до дзеркала.

— Спершу виконай моє прохання...

— Яке?

— А ти вгадай!

— Грошей дати не можу. Я не багатий.

— О, на біса мені гроші!

— То що ж іще?

— Так собі, дурничка, яка завжди з тобою...

— Якщо годинник, то він нічого не вартий, а запонки — з міді.

— І не годинник, і не запонки!

— А що?

— Ні, спершу пообіцяй...

Чарлі визволився з її обіймів, бо почав відчувати слабість.

— Я не можу обіцяти, поки не знатиму, в чім річ.

— Зовсім дурничка.

— Та кажи вже!

Він зграбастав її, бо лиш так почував себе мужчиною. Серйозним, мудрим, незворушним Чарлі Пастерном!

— А ти обіцяй, що подаруєш!

— Не можу.

— Тоді йди собі. Й ніколи більше не повертайся. Чуєш? Ніколи!

Її дитяча погроза не лякала його, хоч Чарлі все-таки насторожився. Вертатися додому... до місіс Пастерн з її ураженою гідністю?

— Ну, то кажи!

— А ти обіцяєш?

— Еге ж.

— Я хочу... мати ключика од вашого бомбосховища.

Наче грім раптом торохнув. Сум і нудьга огорнули бригадира. Примарний образ дівчинки з передмістя розбився на скалки, що боляче шпигали йому серце. То ось про що вона думала весь час! Ще того вечора, коли розтопила камін та «розшукувала» чекову книжку! На якусь мить потяг до неї зник, та тільки на мить, бо місіс Фленнаган знову опинилась в його обіймах і, пестячи пальчиком, примовляла:

— Повзи-повзи, мишко, до Чарлі у хижку!

Гострий напад бажання знову пойняв його, ніби хтось раптом рубонув кулаком під коліна. Хоч десь у глибині свідомості бриніла думка, про безглузду й дурну невідчепність оцієї звички тіла. Та як змусити свій організм, як пристосувати його до інших обставин? Як привчити до політики, географії, світових катастроф і катаклізмів?

Пазуха місіс Фленнаган була така зваблива й запашна! Чарлі дістав ключика — шматочок заліза два дюйми завдовжки — і вкинув їй у виріз, ніби талісман, що має оберегти його в час загибелі світу.

Будівництво бомбосховища закінчили минулої весни, Пастерни хотіли зберегти все в таємниці, але ж бульдозери й вантажників не сховаєш. Споруда коштувала тридцять дві тисячі. Там були дві вбиральні, запаси кисню й бібліотека, підібрана професором Колумбійського університету; книги мусили викликати бадьорість, усмішку і спокій.

Їжі запасли на цілих три місяці, а також кілька ящиків з міцними напоями. Місіс Пастерн купила гіпсових качок, басейн для горобців та бородатих гномів, аби надати горбикові, що муляв око, благопристойності й приємності — хоч би вже для самої себе. Вона розуміла, що цей горб, не дивлячись навіть на всі оздоби, випирав на фоні гарненького й ошатного садка, наче зловісний символ погибелі принаймні половини населення земної кулі, і зовсім не пасував до біленьких хмарок у блакитному небі.

Отож завіски на вікнах, що виходили в сад, тепер завжди були запнуті. Навіть того вечора, коли Пастернів навідав епіскоп. Він з'явився зовсім несподівано. Подзвонив отець-секретар і повідомив, що його преосвященство хотів би скористатися з нагоди та висловити подяку за величезну щоденну допомогу церкві. Чи може місіс Пастерн прийняти його? Прибравши і сяк-так опорядившись, вона ледве встигла приготувати чогось до чаю.

— Добридень, ваша милість, — вітала вона епіскопа,— Заходьте, будь ласка! Чи не вип'єте чаю! А може, чогось іншого...

— Якщо є мартіні.

Він мав приємний і дзвінкий голос, гарну статуру, волосся, наче вороняче крило, смагляву шкіру, чітко окреслений рот, а очі, як здалося місіс Пастерн,— такі змучені й блискучі, ніби в наркомана. Вона трохи розгубилася, що епіскоп зажадав коктейлю. Адже цим відав Чарлі. Скалочки льоду сипались у неї з рук, вона линула мало не