Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
Це таки справжній чіанук, подумав Йогі. Десятник добре зробив, що відпустив робітників. Затримувати когось такої днини було б нерозумно. Всяке може статися. Власник фабрики добре це розуміє. Коли повіє чіанук, найкраще відпустити людей з роботи. Тоді нехай хтось із них і покалічиться — то буде не його вина. Він не підлягатиме законові про відповідальність роботодавця. Вони таки розуміються на цих речах, ті великі Ділки. Атож, тями в них вистачає.
Йогі непокоївся. З думки йому не йшла одна річ. Настала весна — тепер уже напевне, — а йому не хотілося жінки. Останнім часом це його непокоїло все дужче. Він уже майже й не сумнівався. Не хотілося йому жінки — і край. Учора ввечері він зайшов до громадської бібліотеки взяти книжку. Поглянув на бібліотекарку — і не захотів її. Дивився мов на порожнє місце. У ресторанчику, де він мав постійний абонемент, він пас очима офіціантку, що подавала йому страви. І її теж не хотів. На вулиці йому зустрівся гурт дівчат, що повертались із школи. Він окинув поглядом усіх по черзі. І не захотів жодної. Щось таки з ним негаразд — це безперечно. Невже він уже ні до чого не здатний? Невже всьому кінець?
«Що ж, — подумав Йогі.— 3 жінками, може, й кінець, хоч сподіваюся, що ні; та зате мені залишилася любов до коней».
Він піднімався крутим узвозом, що йде від Ведмежої річки на дорогу до Шарлевоя. Насправді той узвіз був не такий уже й крутий, але змореному весняним повітрям Йогі він видався мало не стрімчаком. Попереду при дорозі стояла фуражна крамничка. Коло крамнички було припнуто кілька гарних коней. Йогі підійшов до них. Він хотів погладити їх. Хотів упевнитися, що не все ще втрачено. Коли він підступив ближче, крайній кінь подивився на нього. Йогі засунув руку до кишені, щоб узяти грудочку цукру. Та цукру в нього не було. Кінь зіщулив вуха й вишкірив зуби. Другий рвучко відвернув голову. Оце й усе, що він має за свою любов до коней? Та ні, мабуть, ці коні якісь недужі. Може, в них сап чи шпат. А може, пошкоджені копита? Чи, може, їм час паруватися?
Йогі піднявся на пагорб і повернув ліворуч, на дорогу до Шарлевоя. Минувши останні будиночки на околиці Петоскі, він вийшов на відкритий путівець. Праворуч простяглося поле — аж до затоки Літл-Траверс. Блакитна смуга затоки зливалася з величезним обширом озера Мічіган. По той бік затоки височіли порослі соснами пагорби за Харбор-Спрінгс. А далі — недосяжне оку селище Кросс-Вілідж, де жили індіанці. Ще далі — протока Макіно й Сент-Ігнас, де Оскар Гарднер, що працював поруч Йогі на помповій фабриці, зазнав колись дивовижної і захопливої пригоди. А ще далі — Су, що належало й до Канади, й до Америки. Найзавзятіші петоські пияки часом їздили туди цмулити пиво. То були найщасливіші для них дні… Ген-ген далеко, в іншій стороні, на краю озера лежав Чікаго, куди вирушив Скріпс О'Нейл того багатого на події вечора, коли по його першому шлюбі лишився тільки спомин. А поблизу, в штаті Індіана, — Гері, з його великими сталеливарнями. Там-таки недалеко й Хаммонд. І Мічіган-Сіті. А трохи далі, теж у штаті Індіана, — Індіанаполіс, де жив Бут Таркінгтон. Не повелося тому бідоласі… А ще далі на південь — Цінціннаті, штат Огайо. Потім Віксберг, штат Міссісіпі. Потім Уейко, штат Техас. Ну й величезна ж вона, ця наша Америка!..
Йогі звернув з дороги й сів на купу колод, звідки видно було ген за озеро. В усякому разі, війна закінчилася, і він живий.
Там є один хлопець, у тій Андерсоновій книжці, яку він узяв у бібліотеці вчора ввечері… І чому йому все-таки не захотілося бібліотекарки? Чи не тому, що подумав про її зуби — вони в неї начебто штучні? Чи, може, через щось інше? Він того не знав… Та й що йому, зрештою, до тієї бібліотекарки?..
А отой хлопець в Андерсоновій книжці, він теж служив у війську. І, як пише Андерсон, два роки був на війні. Як це його звати? Якийсь там Фред. У того Фреда все плуталося в голові з жаху. Однієї ночі під час бою він пішов на парад — ба ні, не на парад, а в дозір на нічию землю, — і побачив там ще якогось чоловіка, що скрадався в темряві, і вистрілив у нього. Той повалився мертвий. Це був єдиний раз, коли Фред свідомо вбив людину. На війні не часто доводиться вбивати, говорилось у тій книжці. Де ж пак, не часто! А надто коли ти відбув два роки на фронті, та ще й у піхоті. Виходить, люди самі гинуть? А таки ж гинуть, думав Йогі. Андерсон писав, ніби Фред не тямив тоді, щб робить. Мовляв, він і його товариші могли б дати тому чоловікові врятуватись. А вони всі наче знавісніли. І після того всі разом утекли з фронту. Цікаво б знати, куди ж то, до біса вони втекли? У Париж, чи що?
А потім Фредові не давали спокою думки про того вбитого. Он, мовляв, яка совісність і праведність! Отак і переживали все те солдати, твердив Андерсон. Де ж пак! Спробував би той Фред і справді відбути два роки на фронті в піхотному полку…
Дорогою чалапали двоє індіанців, бурмочучи щось один до одного. Йогі гукнув їх. Індіанці підійшли до нього.
— Білий ватаг дасть пожувати тютюнцю? — спитав перший.
— Білий ватаг не має якого питва? — поцікавився другий.
Йогі подав їм пачку «Добірного» й кишенькову фляжку.
— У білого ватага до біса всякого добра, — пробурмотіли індіанці.
— Слухайте, — мовив Йогі Джонсон. — Я хочу поділитися з вами деякими думками про війну. Це мене дуже обходить.
Індіанці сіли на колоди. Один із них показав на небо.
— Там, нагорі, чатує всемогутній Маніту, — промовив він.
Другий індіанець підморгнув до Йогі.
— Так і повірить білий ватаг усяким дурницям! — буркнув він.
То слухайте, — сказав Йогі Джонсон. І почав розповідати їм про війну.
Для Йогі війна була зовсім не така, розповідав він індіанцям. Для нього війна була наче гра в футбол. В американський футбол. Той, у який грають по коледжах. От хоч би й у Карлайлській індіанській школі.
Обидва індіанці кивнули головами. Свого часу вони вчилися в Карлайлі.
Колись Йогі грав центром нападу, тож і війна була для нього багато чим подібна до тієї гри — огидна річ.
