Сон кельта - Маріо Варгас Льоса

не долинав до нього, чи так йому тільки здавалося? Певно, здавалося. Ось і тепер його оточувала дивна, могильна тиша, в якій, здавалося, зависав час, зависало життя. Єдині звуки, що іноді проникали в його камеру, долинали з внутрішніх приміщень в’язниці: стишені кроки в сусідньому коридорі, скрипіння металевих дверей, які то відчинялися, то зачинялися, гугнявий голос шерифа, що віддавав накази якомусь тюремникові. Але тепер навіть внутрішня частина Пентонвілської в’язниці не надсилала Роджеру жодного звукового сигналу. Мертва тиша вселяла йому глибоку тривогу, перешкоджала думати. Він спробував повернутися до читання «Наслідування Христа» Томаса де Кемпіса, але не зміг зосередитися й знову поклав книжку на підлогу. Спробував помолитися, але молитва прозвучала в нього так механічно, що він її урвав. Протягом тривалого часу він залишався тихим, напруженим, стривоженим, із порожнім мозком і з поглядом, що прикипів до якоїсь точки на стелі — вона здавалася мокрою, ніби пропускала воду, — аж поки заснув.

Йому наснився тихий сон, що переніс його в амазонську сельву, в ясний, осяяний сонячним світлом, ранок. Вітерець, який віяв над капітанським містком корабля, пом’якшував спеку. Москітів не було, й він почував себе добре, без печії в очах, яка так мордувала його останнім часом, інфекції, що здавалася невразливою для всіх мазей і примочок офтальмологів, без артритного болю у м’язах, без геморою, який іноді обпікав йому нутрощі, ніби розжарений залізний прут, без розпухлих ніг. Його не мучила жодна з тих хвороб, із тих тяжких недуг і немочів, які він набув за двадцять років свого перебування в Африці. Він знову був молодий, і йому знову хотілося утнути тут, на широких водах Амазонки, чиїх берегів він навіть не бачив, одну з тих дурниць, які він так часто втинав у Африці: роздягнутися й стрибнути через борт корабля в зелені води, покриті плямами білого шумовиння. Він відчув доторк теплої і густої води на всьому своєму тілі, приємне чисте відчуття, поки підіймався до поверхні, випірнув і став загрібати руками, пливучи поруч із кораблем із легкістю та елегантністю дельфіна. Кілька пасажирів махали йому руками з капітанського містка та з палуби, кличучи знову піднятися на борт корабля, щоб він не втопився й не став жертвою якумами, ці річкові змії іноді досягають десятьох метрів завдовжки й можуть проковтнути цілу людину.

Він був десь поблизу Манауса? Табатінги? Путумайо? Іквітоса? Підіймався проти течії чи спускався за течією річки? Яка різниця. Головне, він почувався краще, аніж у будь-який недавній період свого життя, й, тим часом як корабель повільно ковзав по зеленавій поверхні води, а гуркіт двигуна заколисував його думки, Роджер укотре переживав той майбутній час, коли він нарешті відмовиться від дипломатичної служби й поверне собі цілковиту волю. Він покине своє лондонське помешкання на Елбері-стрит і поїде до Ірландії. Він ділитиме свій час між Дубліном та Ольстером. Не присвячуватиме все своє життя політиці. Віддаватиме по годині на день, по дню на тиждень, по тижню на місяць науковим студіям. Відновить вивчення ірландської мови й одного дня здивує Алісу, вільно заговоривши до неї по-ґельському. А ті години, дні й тижні, які він присвячуватиме політиці, він зосередить на великій політиці, тій, яка становить для нього головний інтерес, — проблемах здобуття незалежності Ірландією та боротьбі проти колоніалізму — і він більше не стане марнувати час на інтриги, суперництво, на змагання політиканів, жадібних до влади, яку вони намагаються здобути в партії, в осередку, в бригаді, хай навіть для цього доведеться забути про своє головне завдання й навіть шкодити йому. Він багато мандруватиме по Ірландії, робитиме тривалі екскурсії по ґленах Антрима, по Донеґолу, Ольстеру, Ґолвею, по таких далеких і глухих місцях, як графство Коннемара та острів Торі, де рибалки не знають англійської мови й розмовляють лише ґельською, й він подружиться з тими селянами, ремісниками, рибалками, які своєю стійкістю, працьовитістю чинять опір нищівній присутності колонізатора, зберігаючи свою мову, свої звичаї, свої вірування. Він слухатиме їх, навчатиметься від них, писатиме нариси й поеми про мовчазну та героїчну боротьбу, яку протягом багатьох століть ведуть ці скромні люди, завдяки яким Ірландія не зникла й досі залишається нацією.

Металевий брязкіт вихопив його з цього приємного сновидіння. Він розплющив очі. До його камери увійшов тюремник із мискою манного супу й шматком хліба — його щоденною вечерею. Він мало не запитав у нього, котра година, але стримався, бо знав, що відповіді не одержить. Розламав скибку хліба на дрібні шматочки, вкинув їх у суп і став їсти, зачерпуючи рідину ложкою. Він прожив ще один день, і можливо, завтра надійде вирішальний.

X

Напередодні того дня, коли вони мали відпливти на «Лібералі» в напрямку Путумайо, Роджер Кейсмент вирішив відверто поговорити з містером Стірсом. За ті тринадцять днів, які він прожив в Іквітосі, він мав багато розмов з англійським консулом, але досі не наважувався порушити розмову про це. Він знав, що його місія здобула собі багато ворогів, й не лише в Іквітосі, а у всьому амазонському регіоні. Було б абсурдно зіпсувати ще й взаємини з колегою, який міг бути для нього вельми корисним в наступні дні й тижні, якби він увійшов у дуже серйозний конфлікт із виробниками каучуку. Він вирішив ліпше не торкатися в розмові цієї дуже слизької теми.

А проте в ту ніч, після того як він та консул випили, за своїм звичаєм, по келиху портвейну в невеличкій віталеньці містера Стірса, слухаючи, як злива поливає цинковий дах, а краплі дощу лопотять по шибках та по перилах тераси, Роджер забув про обачність.

— Якої ви думки про отця Рікардо Уррутія, містере Стірс?

— Про настоятеля августинців? Я з ним спілкувався дуже мало. Загалом він справив на мене позитивне враження. Ви з ним часто зустрічалися останніми днями, чи не так?

Чи консул усвідомлював, що вони зараз перейдуть на слизький ґрунт? У його вирячених очицях з’явився тривожний блиск. Його лисина виблискувала під світлом гасової лампи, яка бризкала іскрами на столику, що стояв у самому центрі кімнати. Він перестав вимахувати віялом, яке тримав у правій руці.

— Зрештою, отець Уррутія живе тут лише рік, і він не виїздив з Іквітоса, — сказав Кейсмент. — Тому він не багато знає про становище на каучукових плантаціях Путумайо. Натомість він багато говорив зі мною про іншу людську драму, яка відбувається тут, у місті.

Консул відсьорбнув ковток портвейну. Він знову став обмахуватися віялом, і Роджер мав таке враження, ніби його кругле обличчя набуло червонішого кольору, ніж звичайно.