Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак

тонули села з церквами, дороги, облямовані тополями. Вечірнє світло ледве пробивало собі дорогу до цього похованого в тумані світу. Я відчував, я бачив свій злочин, я торкався його. Він містився не тільки в цьому огидному зміїному кублі — в ненависті до рідних дітей, у жаданні помсти, в сріблолюбстві, а і в затятості, з якою я відмовлявся вирватися з цього переплетеного гаддя. Я зрісся з цим мерзенним гадючником, ніби він став моїм серцем, наче биття мого серця зливалося з кишінням цього зміїного кодла. Мало того, що протягом піввіку я знав у самому собі лише те, що насправді не було мною; на інших я теж дивився так само. Мене сліпила та ница жадоба, яку я бачив на обличчях своїх дітей. У Роберові я помічав лише тупість, і ця видимість усе застувала мені. Я ніколи не усвідомлював, що побачити сутність людини можна лише, зірвавши з неї маску, заглянувши за цю маску. Мені треба було б зробити це відкриття раніше, в тридцять-сорок років. Але тепер я старий сердечник; востаннє я дивлюсь, як осінь заколисує виноградинки, огортаючи їх серпанком і промінням. Ті, кого я мав любити, померли; померли ті, хто міг би мене любити. А до тих, хто лишився жити, мені не знайти підходу, не ввійти в їхню довіру — нема вже часу та й снаги. Тепер у мені все, — навіть голос, рухи, і сміх, — належать тому іродові, якого я змушував боротися з усім світом, іродові, якому я дав своє ім'я.

Здається, саме такі думки роїлися мені в голові, коли я стояв у винограднику, спершись на пакіл, і дивився на далекі луки Ікема в промінні призахідного сонця. Я усвідомив їх собі краще, завдяки одному випадку, про який я тут розповім, але вони виникли в мені ще того вечора, коли я вертався додому, до глибини душі пройнятий спокоєм, що огортав землю; тіні видовжувались, довколишній світ був царством тиші, розкидані тут і там пагорби, здавалося, підпирають один одного плечима в чеканні туманів і пітьми, — тоді вони, можливо, приляжуть і заснуть людським сном.

Я сподівався, що Женев'єва і Юбер уже вдома: вони обіцяли пообідати зі мною. Вперше в житті я хотів, щоб вони побули зі мною, вперше був радий їх бачити. Мені не терпілося відкрити перед ними свою нову душу. Бо ж не можна гаяти ні хвилини, треба швидше їх узнати, і хай вони узнають мене. Чи встигну я перед смертю перевірити своє відкриття? Я на крилах пролечу довгий шлях, що веде до сердець моїх дітей, подолаю всі перешкоди між нами. Гадючник нарешті розчавлений: я дуже швидко завоюю любов своїх дітей, і вони плакатимуть, закриваючи мені очі.

Їх досі не було. Я сів на лаву біля дороги, дослухаючись, чи не загуркоче мотор. Що більше вони спізнювалися, то дужче мені хотілося їх побачити. Спалахнув був мій давній гнів: я їх чекаю, а їм байдуже! Їх не обходить, що я страждаю через них, це вони зумисне так… Потім я похопився: може, вони спізнюються через якусь не відому мені причину; даремно я за звичкою злюся. Бамкнув дзвін, вістуючи обід. Я пішов на кухню сказати Амелії, що треба ще трошки почекати. Нечасто траплялося мені заглядати до цієї кухні з чорними сволоками, де висіли окости. Я сів на солом'яному стільці біля вогню. До моєї появи Амелія, її чоловік і наш прикажчик Казо весело гомоніли, я ще здалеку чув їхній регіт. Тільки-но я зайшов, вони вмовкли. Завжди мене оточує атмосфера страху й пошани. Я ніколи не розмовляю зі слугами. Мене не назвеш вимогливим, прискіпливим господарем. Ні, слуг просто не існує для мене, я їх не бачу, не помічаю. Але цього вечора мені було якось затишніше біля них. А що мої діти не приїхали, то чому б мені не пообідати біля цього столу, де куховарка січе м'ясо?

Казо втік, Ернест одяг білу куртку — прислужувати мені. Його мовчанка мене гнітила. Я не міг придумати, що йому сказати. Мені нічогісінько не було відомо про цю подружню пару, яка вірою і правдою слугувала мені вже двадцять років. Нарешті я згадав, що їхня дочка, одружена в Совтері-де-Гюйєні, якось приїздила до нас і привезла кролика, за якого Іза не заплатила їй, бо вона їла й пила в нашому домі. Не повертаючи голови, я скоромовкою сказав:

— А що, Амеліє, як ваша дочка? Все в Совтері живе?

Та схилила до мене темне обвітрене обличчя і, глянувши на мене, мовила:

— Пан же знає, вона померла… двадцять дев'ятого числа, на святого Михайла, саме десять років тому. Хіба пан не пригадує?

Чоловік її не озвався ні словом, тільки суворо глянув на мене: він подумав, що я навмисне вдаю, ніби забув про їхнє горе. Я пробелькотів:

— Вибачте мені… Знаєте, в старечій голові…

І, як завжди, коли я нічуся і бентежуся, в мене вихопився смішок, я не міг придушити цього хихотіння. Ернест промовив своїм звичним тоном:

— Обід на столі…

Я підвівся і рушив до погано освітленої їдальні; сів за стіл напроти Ізиної тіні. А он там сиділа колись Женев'єва, далі абат Ардуен, ще далі Юбер… Я шукав очима високого стільчика Марі,— він стояв колись між вікном і буфетом і служив після неї Жаніні, а потім Жаніниній дочці. Я ледве проковтнув кілька шматків: мене страшив погляд чоловіка, який подавав на стіл.

У вітальні палала лоза в коминку. В цій кімнаті кожне покоління, відступаючи одне перед одним, як море в годину відпливу, полишало свої черепашки: альбоми, шкатулки, дагеротипи, карсельські гасниці[22]. В засклених шафках стояли всякі дрібнички. Знадвору чувся важкий тупіт коня, скрип винотоки, що працювала біля самого будинку. Звуки ці краяли мені серце.

— Діти мої, чому ви не приїхали? — жалісно стогнав я.

Якби слуги почули, то,