Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
– Далеко до Синевідська? – загримів із коня Скобейко. – В лад ли їдемо?
– У смерки поспієте! – згомоніли в один голос. – А може спочинете у нас, а вдосвіта далі?
Ні, у них не було ні часу, ні охоти після недавно пережитого роститися дорогою. Розпитали, куди шлях гладший, напилися погожої водиці, напоїли коней і за хвилю втратили з виду кмітське дворище охайне та багате, як добре загосподарована держава.
У якійсь хвилі Скобейко прихилився над головою вороного й глядів: оружна ватага назустріч? Купці з возами на шляху, чи грабіжники в зброї?
Порох сріблив сосни, сонце розгорювало іскри в зеленій імлі, а проміж все те чорніла фантастичним звидом людська сутолока…
Аж коли навперейми боярам майнув многолюдний хоровід, виявилося, що це гуркіт кмітських родин з хатним знаряддям, з тяжко хворими мандрував до цілющих болот в оселях боярина Рогати. Йшли з гомоном розмов, дехто з побожною піснею на устах: спереду кожного запрягу йшов один кінь, іззаду другий, а на дрюках усередині зачіплено ноші, де хорими кидало з краю в край… Так само на ношах торчала барвиста постіль, скрині й посуда.
Незагодя туман вкрив гомінку ватагу в дорозі, а перед їздцями простерлися шафірові обриси далини. Ще трохи і скільські гори вгорнули їздців у сутінь і росу.
Тут вказав їм дорогу прохожий богомолець, там міняйло з гребенями із мамутової кости, або пастух, майже нагий, що заганяв і’д кошарі свою худібку, – раз перестрів їх навіть монах на маленькій латастій конині, що їхав до Галича з письмами ігумена галицькому митрополиту.
Той розповів, що в монастирі все гаразд, а Дуж, про якого питають, саме зійшов з гір з убитою здобиччю. Кажуть, жубра поклав на диких помірках, на Кривім полі…
Рушили з місця, – весело, бо на вирубі край дороги заперлилися, як бісер, хто знає з яких джерел, самі зелені проміж папороть гірські водотоки. Де вода, там життя, монастир мабуть близько!
І справді, у прозорім вечірнім повітр’ю рисувалася чітко сильвета масивної будівлі, підперта широкими виступнями проти часу і стихії, огорожена глибокими ровами й валом, як ялося кріпости.
Сутеніло, коли під’їхали під зводжені мниські ворота. На голос дзвона глянуло з бічного віконця гладке лице послушника з волоссям до рамен, у світлих дрібушках. Жв’якнули ключі за поясом у брата воротара, що приніс зі собою пах шавлії та оделяну, – він присушував зілля для потреб монастиря.
Вскорі явився ігумен, отець Самон, ще молодий монах з глибоко впалими очима аскета. Він знав Добриню з його ловецьких набігів на доохрестні бори і на свій здержаний лад зрадів гостям із столиці. Новини мандрували в той час пиняво крізь дебри та гуляйполя…
Ігумен вів гостей мниською оселею, немного ліпшою від селянських осель, критою соломою, з кошарами, гумном та житницею.
Одна церков вражала око, ніби заклята в камінь думка про річи вічні. Двері з міді горіли здалеку невгасимим черленим посвітом, от як щит, справлений проти ворога.
Вічне світло сяло перед ликом святих, між якими царила Вона в смугнастій завої та багряній хусті на білім рубаттю, з дитинкою, легко притуленою до обличчя, Синевідська Богородиця.
Ігумен повів гостей у мниське житло, з соняшним годинником зовні, проміж пнучі рожі, а там у розлогі кліти, повні білини й зілля, де стояв стіл продовж низьких стін і висіли грубо різані полиці на посуду.
Брат трапезник подав незагодя вечерю: рибу, вино з яблук, коржі з кменом, ліскові горіхи. Сіра братія, наполовину гаптярі церковних риз та інтарсіятори, разом дванадцятеро людей, засіла край столів і вдоволялася молочною кашею, – по чотирьох на одну мису.
Тільки один з монахів, рвучкий як огонь, Агатангел сидів оподалік і мрачно їв свій утлий вечірний пай: це був іконописець під епітимією. Він забаг красити одноманітний лик святих грою душевних зворушень, терпінням і усміхами, як хоче сикіененська школа. Йому хотілося вийти геть, на простір, поза догму довгих прижмурених очей і вузьких рук у вічній мертвоті, послужитися перспективою, пейзажем, чуттям, а може навіть піти на таку грішну сміливість, щоби цей пейзаж брати просто з природи?
Місяць минав саме, як за цю єресь сидів ось тут на покаянні.
Став накрапати дробен дощ і гості відчули з вдоволенням дах над головою і свіжу страву у простодушному гуртові. Чтець Арсеній, кучерявий як вихор, з очима, отіненими чорною, неділеною на переніссю бровою, глянув звисока на мниську братію, (стояв на ступенях проміж вікна), переждав хвилю, аж стихло, а тоді постелив голосом, сповитим у світло, як мова арфи:
– Юноша нікий… живий блудно, імі великое оусердіе ко пречистій Діві Богородиці. Тому нікогда путешествующу і гладну сущу, явися Пресвятая Богородиця, сладку йому пищу приносяща, одначе на блюді нечистом: и рече ему, яждь. Он же отвіща: пища всячески приятна єсть, но блюдо скверно, и того ради не могу ясти. Рече же Діва: сице і молитви твоя, имиже оублажаєши мя, пріятні суть, но серце нечисто, того ради не благоволю в них. І от сего видіння юноша начат каятися і приятна бисть молитва его…
Чтець зупинився, вкруг стала мовчанка. Кожний мимохіть глянув вглиб своєї істоти, – монахи сягали мовчки до мис і ломили хліб.
Хоч сумерк йно що нахилився, спалахнули ніби анфракс липові скипи на світичі. Приглухий брат келейник згорблений дремливо, як Семен Стиліт, жбурляв прикороткі угарки в посуд з водою, поки в один раз ігумен не двигнувся понад всіх та не оповістив грімким зовом:
– Любов Божія і боязнь суда Його будет со всіми нами!
Знялася мовчалива суятня, тихий ляск ходаків і братія виходила у хороми, вузькі, ніби переддвер’я раю, сама, як сонмище святих зі старогрецької ікони.
А Добриня від втоми, чи під вражінням прочитаного вставав без поспіху, – туга людини, перед якою розгортається
