Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— А я знаю! В кожній іншій країні людині дихається вільніше, ніж тут у вас! Та навіть у... у вбиральні дихається вільніше!

Автоматна черга під ноги була відповіддю. Дрібні камінці, вибиті кулями, посікли щоку. Наступна черга може поцілити точніше, збагнув Іван. Та чомусь не злякався.

— Мав би ти совість! Чого стріляєш? Я тобі правду кажу!

У відповідь — знову черга...

Підкорившись навіть не страху смерті — не мав його, Іван кинувся до рятунку — дверей вбиральні, де дихання забивало на першій секунді. Та однаково дихалося вільніше, ніж «на свободі», у тій країні, про яку так натхненно виводив вартовий.

Минуло кілька хвилин. Іван обережно прочинив двері, визирнув... Кулі вдарили, аж полетіли тріски. Пильнує...

Довгенько довелося Гнатюкові дихати отим «вільним» повітрям, аж поки увагу солдата не відвернула інша забавка. Вистрибнув з дверей, білкою минув кількадесят метрів до барака. Вже навздогін почув-таки чергу. І знову співи: «Я другой такой страны не знаю...»

У бараку, розігнавшись, мало не збив з ніг отця Володимира.

Отець, мабуть, почув голос автомата услід невгамовному Гнатюкові.

— Не клич собі смерті, сину мій, не дратуй цих нелюдів марно, — з теплим докором вимовив і перехрестив, благословляючи, щойно вирятуваного від очевидної смерті.

Іван не стримався:

— Але ж ви й самі, отче, не коритеся! Вже скільки років по таборах, а на роботу не виходите. По карцерах вас гноять, а ви однаково гнете свою лінію! Хіба самі не кличете собі смерті?

Священик лише посміхнувся тонкими безкровними вустами і знову перехрестив відчайдуха.

— Працювати, навіть примусово, на антихриста — значить, помножувати його силу. Тому я не працював на них і не буду.

Ці слова лише вимовити було легко. А насправді православного священика з Одеси отця Володимира вже років двадцять ганяли з одного табору в інший, по етапах і пересилках як «відказника» — в’язня, що відмовляється від роботи на благо Родіни. За відмову від праці належав карцер — маленький шматочок хліба і вода. Скільки тих смертних карцерів перейшов отець — не перелічити. Як виходив живим з немислимих для смертного випробувань — загадка. Лише непохитна віра в Бога і молитва — от що могло додати сил у незліченних і нескінченних постах і голодуваннях. Але жодного дня священик не працював на зміцнення радянської влади, так і не піддався.

— Ходи до столу, Іване, я тут посилку отримав від своїх, з Одеси.

На столі, висипане з ящика, громадилося незліченне і дорогоцінне для в’язня багатство — печиво і цукерки.

— З Одеси? Від родичів? — запитав Іван.

— Та ні, немає у мене родини. Це від моїх прихожан. А скоріш — від дітей моїх прихожан, я вже два десятки літ не пильную своєї пастви через отих антихристів...

— Двадцять років? — Іван перелічив свої літа — та це все його життя — двадцять років! — Як же вони мають любити і шанувати вас, отче...

— Не забули, спасибі їм, добрим людям, — розчулено мовив отець. — Хай благословить їх Господь. А ти не соромся, пригощайся.

Довкола столу скупчилося чимало людей. Кожен дивився на розкішний дарунок з Одеси. Печиво, що переламалося у довгій дорозі, зачерствіло, та все одно мало божественний смак справжньої муки та цукру, мабуть, випікали різні господині — кому як вдалося. Брали скромно, навіть блатні не хапали нахабно за своїм звичаєм. По одній цукерці, по одному печиву, делікатно. Скоро від посилки залишилася невелика купка.

— А вам, отче? Ви  ж голодуєте довше за нас усіх! — вирвалося в Юрія Панова, Іванового сусіда по нарах.

— Мені вистачить. Скільки мені треба? А ви ще зовсім хлопчики... — тужно глянув на хлопців священик.

— Та не такий я вже й хлопчик, — зітхнув Юрій. — Вісім років по таборах, із сорок першого.

Юрія Панова заарештували як члена родини «ворога народу». Його батька, українського поета Андрія Панова заарештували у 34-му, а в 37-му розстріляли. Над хлопцем висів вирок — щоднини чекав арешту. Лютій системі мало було батька — дружини ішли етапами, діти. Попри заяву «батька» Сталіна, що син за батька не відповідає, діти відповідали: малі — сирітством у спецдитбудинках, старші — в’язничними термінами. Не знав конструктор цієї кругової «відповідальності», що настане день після його смерті, коли й власним дітям доведеться відповідати за те, що носили прізвище Сталін... У ці повоєнні роки «дозріли» для арешту й ті, кому в 37-38-му було по шість чи вісім. Ніхто не був забутий, про кожне «вороже» дитя попіклувалися, подбали, кожному знайшлося місце в камері.

Іван дивився на Юрія з повагою — вже утямив, що воно таке — вижити на Колимі воєнного часу. Слухав його розповіді не просто як історії про незбагненні чудеса, а як інструкцію — як жити, щоб вижити. І переконувався — це не для нього. Не з його характером, не з його шаленим, непримиренним норовом... Іван рідній матері не міг змовчати, стерпіти, батькові виговорював усе, що думав, то хіба тут мовчатиме? Яка різниця, раніше чи пізніше померти? Отієї «двадцятьп’ятки», стандартного повоєнного терміну для «українських буржуазних націоналістів», однаково не відсидить, не стане його на ці нескінченні літа. Самі кістки залишилися, душа невідь у чому теліпається, а норов — той самий, он і сьогодні чудом з-під кулі вивернувся.

— Справжньої сталінської каторги не відсидів ніхто, — ділився спостереженнями Юрій Панов. — Не бачив я таких на приісках1.

— Де? — не зрозумів чужого слова Іван.

— На приісках, це там,