Амадока - Софія Юріївна Андрухович

В окремій валізі — темно-синій, майже чорній, обтягнутій фактурним дерматином — у спеціяльних заглибленнях лежали інструменти, зафіксовані пасками на липучках. Основні інструменти Богдан волів мати власні — рука звикає до них, рука знає, з яким натиском і під яким кутом ними користуватись, щоб нічого не пошкодити і працювати плідно. До того ж ті інструменти, які офіційно виписують на експедицію, весь час у руках в інших учасників.

У Богдановій валізі лежав ромбовидний шпатель (таким зазвичай кладуть тиньк на стінах) американської марки Marshalltown — з руків’ям і одним лезом. Цією лопаткою зручно було розкривати невеликі предмети і знімати ґрунт біля основи дрібніших об’єктів (наприклад, вогнищ). Окрім того, цей шпатель виявився незамінним, коли йшлося про темні контури стовпів чи непевні стратиграфічні шари на стінах траншей. До шпателя додавалися шкіряні піхви, ніби то був коштовний ритуальний кинджал.

Зберігався у валізі набір господарських і художніх пензлів із ворсом різної товщини (господарські — для залишків споруд, більших предметів, навіть для кісток; художні — для різних дрібниць: намистин, монет, мушель, крихких тонких костей і залізних виробів). Цвяхами зчищалося землю з кісток і делікатних предметів, голками та зубочистками — з найдрібніших деталей черепа, очниць і вилиць. Чітко визначені місця у валізі належали ситам різного діяметру і з різними розмірами чарунок, рулеткам, свинцевому вискові, мотузкам, спиртовим рівням, креслярському планшетові й інструментам, компасові, контейнерам, пакетам і коробкам для зберігання й транспортування невеликих знахідок.

Крім валізи, Богдан возив із собою футляр із мензулою, другий — із землемірним рівнем, а третій — із комп’ютером.

Рома неквапливо перелічувала всі ці предмети, ніби цитувала напам’ять вірш. Її голос лягав у нічному повітрі кімнати рівними стосами, як одяг на полиці шафи.

Де ці речі? — запитав у неї Богдан.

Вони у спіжарці на першому поверсі, — відповіла Рома.

У спіжарці? — перепитав Богдан.

Ти знаєш, що таке спіжарка.

Не знаю.

Знаєш. Ти просто не можеш зараз пригадати. Але ти знаєш, що таке спіжарка. Ти завжди саме так її називав: спіжарка. Завтра я покажу тобі спіжарку і покажу твою валізу. Може, ти все пригадаєш.

Ходімо туди зараз, — благально прошепотів Богдан. — Ходімо до спіжарки. Ходімо до валізи.

Зараз немає світла, Богдане, — суворо зупинила його порив Романа. — Електроенергія зникла. Нічого не видно. Завтра все побачиш. Побачиш речі, які ти складав власними руками, закріпляв пасками з липучками. Не любив, щоб я до них торкалася. Все у тебе мало своє визначене місце. Ти страшенний нудзяр.

Нудзяр? — без особливого зацікавлення буркнув Богдан.

Романа зітхнула.

Скільки терпіння було їй потрібно, щоби витримувати цього чужинця: цілі поклади, вичерпувані родовища внутрішніх ресурсів. Доводилося зусиллям волі забороняти собі думати, що вона розтрачає власні сили не заради розвитку, не заради більшої близькости двох істот, які так добре і давно одне одного знають — а щоби повернути найпростіше. Те, що раніше існувало за замовчуванням.

*

Вітер ущух над ранок. Чорна плоть темряви розбилася на гранули. Рома принесла трилітрову банку води — горло нещадно пересохло, голос хрипів.

Останні дві години вона розповідала, як Богдан почав їздити в експедиції: відчалював у них, ніби в море, а вона залишалася на березі, перетворювалася на мізерну крапку на обрії — навіть у власних очах.

Він телефонував із насипів, коли вдавалося впіймати дві поділки на телефоні і коли вистачало ввечері сил. Розповідав, що ломить кості і крутить суглоби від незручних поз, у яких доводиться проводити стільки часу. Що отримав сонячний удар і опік вух, аж до пухирів. Тепер забризкує вуха піною пантенолу і виглядає кумедно.

Телефонував часом уранці, але весь зосереджений був на роботі. Казав, що копають ліву камеру: там, схоже, похована дитина. Потім розповідав про кістяк цієї дитини, вкладений у саркофаг, про багату оздобу, золоті бляшки, алебастр у рештках дерева. Про коридори-дромоси і поховання родовитого воїна чи вождя, могилу якого розграбували, кості розкидали. І про кістяки коней у золотій збруї, і про кістяки конюхів, кухарки, слуг. Про сизі клубки сухих трав і про повітря, ворсисте від суховію. Про гіркоту полину, якою наскрізь просякає все навколо, одяг, шкіра, рецептори. І здається, що у світі немає нічого, крім цієї гіркоти. Що все, геть усе, на що не поглянеш чи про що не подумаєш, — це гіркота.

*

Ромина розповідь перервалася, коли яскраве сонячне світло залило кімнату. Сонми сяючих порошинок висіли в повітрі, і щойно Рома рішуче звелася на ноги — порошинки закрутилися кількома вихорами, здійнявши іскристий ураган.

Вони з Богданом цієї ночі так і не заснули. Близька присутність одне одного в ліжку, в якому вони багато років кохалися, не заспокоювала, а спричиняла напруження.

Коли Рома піднялась на другий поверх із кавою (лікарі заборонили Богданові пити каву, але Романі так хотілось повернутись бодай до цього їхнього ритуалу!), Богдан міцно спав. Світло падало просто йому в обличчя, але він не зауважував більше нічого, вимкнувся повністю. Голова закинута, рот широко розчахнутий. Усі потворності вивернуті назовні, виставлені напоказ.

Ось він, її чоловік. Рома не хотіла Богданові заважати. Вона залишила горнятко з кавою на високому табуреті перед дзеркалом, а сама прилягла на кілька хвилин у маленькій кімнатці.

Прокинулася надвечір від важких повільних кроків на сходах. Намагаючись балансувати на слонячих кінцівках, потвора трощила благенький дім. Романа лежала горілиць серед старих запилюжених шарфів і светрів, з носоглоткою, набитою порохом, і, нажахано витріщившись на стелю, прислухалася до звуків безчинства. Нарешті до неї дійшло, що це її чоловік-каліка намагається зійти додолу, послуговуючись милицями.

Вона прочинила двері кімнатки, в якій спала, Богдан озирнувся на скрип — і незручна мовчанка паралізувала обох. Богданове обличчя відображало розчарування дитини, яку застукали в мить розгортання поцупленої плитки шоколаду.

Знічений, що блокує прохід, він завовтузився на сходах ще безпорадніше, милиці потрапляли у проміжки між перилами, права нога зовсім відмовилась рухатися. Богдан боляче вдарився скронею об стіну, а тоді просто кинувся додолу з п’яти сходинок, щоб вирішити нарешті проблему з непрохідністю.

Романа збігла вниз і допомогла йому підвестися. Він уперто повторював, що його нічого не болить, хоча вона напам’ять знала цей напружений вираз обличчя, стиснуті губи, відбиток зосередженого зусилля. Дивовижно, що понівечені риси обличчя не вплинули на вміння Романи розрізняти вирази Богданового обличчя. Можливо, тому, що головна емоція проступала в його жовтаво-карих очах. А можливо, Рома просто навчилася за всі ці роки ловити хвилі Богданових станів, читати Богданові думки.

Вона не нав’язувалася з розмовами, тож невдовзі мовчанка його заспокоїла. Вони сиділи одне навпроти одного, хоч і розвернуті на три чверті від стіни, не зустрічаючись поглядами. Романа