Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Своїми клятими ліками вони зіпсували мені цицьки.
З аптеки у Маунт-Коптик їй і досі доставляли коричневі паперові пакети.
— Та все ж я гарна, — казала вона.
Деммі й справді була гарна. Її голландське волосся, без сумніву, випромінювало світло. Іноді вона зачісувала його набік, іноді робила собі чубчик — залежало від того чи роздерла вона собі нігтями чоло. Вона часто себе дряпала. Її лице було то по-дитячому округле, то подовгасте, як у підкорювачки Дикого Заходу. Часом вона була схожа на красуню з картини ван дер Вейдена[143], а часом — на Мортімера Снерда[144] чи на танцівницю з шоу «Шаленства Зіґфельда[145]». Як я вже казав, мене дуже приваблювало ледь чутне тертя шовкових панчіх на її вивернутих всередину колінах, коли вона йшла швидко. Я думав, що якби був сараною, то такий звук спонукав би мене ширяти над гірськими пасмами. Коли обличчя Деммі з тонким кирпатим носиком було вкрите грубим шаром макіяжу, її великі очі — ще жвавіші та ясніші через велику кількість накладеної штукатурки, — виявляли дві речі: по-перше, що в неї щире серце, а по-друге, що вона неустанна страдниця. Не раз мені доводилося мчати на Берроу-стріт, щоб ловити таксі й відвезти Деммі у пункт невідкладної допомоги лікарні «Сент-Вінсент». Якось вона засмагала на даху і так обгоріла, що почала марити. Ще колись, ріжучи телятину, вона розпанахала собі великий палець аж до кістки. А одного разу пішла спалювати сміття, і її обпалив вогонь, що бухнув із відчиненої заслінки печі. Як слухняна дівчинка, вона складала плани своїх уроків латини на весь семестр, клала шарфи й рукавички у підписані шухляди й відчищала весь дім. А як лихе дівчисько, вона пила віскі, зчиняла істерики або ж сходилася зі злодіями чи шибайголовами. Вона пестила мене, наче казкова принцеса, або ж молотила мене кулаками по ребрах, немов ковбой. У спекотну погоду вона пастувала навколішки підлогу, роздягнувшись догола й демонструючи свої міцні сухожилля, худі руки й натруджені стопи. І тоді ззаду той маленький, ніжний та вишуканий орган, на шляху до якого було стільки чарівних перешкод і від якого за інших обставин я просто шаленів, видавався просто відгином пелюстки. Проте, попастувавши, після цього гарячкового труду в поті чола, вона сиділа у блакитній сукні, виставивши свої прекрасні ніжки, й попивала мартіні. Батько Деммі, якому належав мало не весь Маунт-Коптик, був запальним чоловіком. Деммі мала на голові шрам: він ударив її в дитинстві об батарею. Ще один шрам залишився на її обличчі після того, як він насадив їй на голову кошик для паперів — визволяти її довелося бляхареві. При всьому цьому вона знала Євангелія напам’ять, була зіркою хокею на траві, могла приборкати коня і писала чарівні листи подяки на папері від Тіффані. Та все ж, коли вона брала ложечку свого улюбленого ванільного крему, то знову перетворювалася на маленьку товстулю. Деммі застигала з відкритим ротом, смакуючи десерт на кінчику язика, а її великі блакитні очі, немов імлистий океан урозповні літа, вдивлялися кудись углиб себе. Вона аж здригалася, коли я казав: «Ковтай свій десерт». Вечорами ми грали у трик-трак, вона перекладала Лукреція й тлумачила мені Платона:
— Люди ставлять собі в заслугу свої чесноти. Але він бачить — яким же ще можна бути, як не доброчесним? Нічого ж іншого немає.
Перед самим Днем праці Гумбольдт знову пригрозив Маґнаско, і той пішов до поліції й умовив детектива в цивільному супроводжувати його до готелю. Вони чекали у вестибюлі. Небавом туди з криком увірвався Гумбольдт і кинувся до Маґнаско. Детектив став між ними, і Гумбольдт заявив:
— Офіцере, він переховує у себе в номері мою дружину.
Логічно було це перевірити. Тож вони, всі втрьох, піднялися нагору. Гумбольдт заглядав у всі шафи, шукав під подушками її нічну сорочку, просував руку під папір, яким було встелено шухляди. Але ніде не виявив жіночої білизни. Нічогісінько.
Детектив сказав:
— То де ж вона? Це ви, як ненормальний, лупили у ці двері руків’ям револьвера?
— У мене нема револьвера, — відповів Гумбольдт. — Хочете мене обшукати? — він підняв руки. А потім додав: — Якщо бажаєте, можете піти до мене й подивитися. Самі переконаєтеся.
Але коли вони дісталися до Ґринвіч-стріт, Гумбольдт вставив ключ у замок і сказав:
— Ви не можете увійти, — тоді заверещав: — Ви маєте ордер на обшук? — потому прослизнув досередини, захряснув двері й зачинив їх на засув.
Саме тоді Маґнаско подав скаргу чи позов до суду про заборону його переслідувати — я не знаю, що саме, — і туманного й задушливого вечора поліція приїхала по Гумбольдта. Він боровся, як бик. Навіть у поліцейській дільниці чинив опір. Із напомадженою головою він катався по брудній підлозі. Чи натягли на нього гамівну сорочку? Маґнаско божився, що ні. Але на нього наділи кайданки, і Гумбольдт плакав. Дорогою до «Бельвю» на нього напала бігунка, і його замкнули на цілу ніч загидженого.
Маґнаско пустив чутку, що це було наше спільне з ним рішення, щоб не дати Гумбольдту вчинити злочин. Пізніше всі казали, що це була ініціатива Чарлі Сітрина, Гумбольдтового побратима і підопічного. У мене раптом виявилося багато огудників і ворогів серед людей, яких я навіть не знав.
Я скажу вам, який це мало вигляд із розкішного занепаду й задушливого мороку театру Беласко. Я бачив Гумбольдта, який підхльостує упряжку мулів, стоячи у своєму шаленому фургоні, наче загарбник в Оклагомі. Він мчав на чужу територію, щоб заявити на неї своє право. Але це його право було роздутою й тремкою душевною оманою.
Я не мав на думці: «Що ж, поет з’їхав з глузду… Викличте копів і до біса штампи». Ні, я мучився, коли його схопила поліція, мене охопив розпач. То що ж я насправді мав на думці? Можливо, щось на кшталт цього: «Припустімо, що поліція кидає поета на землю, натягає на нього гамівну сорочку чи надіває кайданки й заганяє у в’язничний фургон, наче скаженого пса, а потім загидженого, у приступі люті, замикає в камері. Це Америка супроти мистецтва?». Для мене лікарня «Бельвю» була нічим не краща за Бавері: вона теж була свідченням занепаду. Брутальна Волл-стріт представляла силу, а район Бавері, розташований так близько від неї, був викривальним символом слабкості. Так само і з «Бельвю», куди потрапляли бідні та арештанти. І навіть із «Пейн Вітні», де лежали заможні душевнохворі. Поети, як і п’янички, невдахи чи психопати, як нещасливці,
