Хатина дядька Тома - Гаррієт Бічер-Стоу
Міс Офелія з притаманною їй новоанглійською обачністю завжди боялася бути втягнута в чужі сімейні незгоди, а тут вона відчула, що йдеться саме до цього. Отож, прибравши похмурого й безстороннього вигляду, вона видобула з кишені довжелезну панчоху і ревно заходилась її доплітати. Уста її були міцно стулені, і цей вираз не гірше від слів говорив: «Не сподівайтесь зрушити мене на розмову. Мені байдуже до ваших справ». Шукати в неї співчуття було однаково, що в кам’яного лева. Одначе Марі це не бентежило. Досить і того, що її слухали, а говорити вона вважала за свій обов’язок. Отож, підкріпившись новим понюхом із гранчастого флакона, вона провадила далі:
— Бачите, коли ми з Сен-Клером одружилися, я привезла в посаг власне майно та прислугу і маю законне право порядкувати ними на свій розсуд. Сен-Клер має свій статок, своїх слуг, і, як на мене, то нехай собі робить з ними, що хоче. Але ж він завжди в усе втручається. Погляди у нього просто нісенітні, особливо щодо челяді. Він поводиться зі слугами так, наче ставить їх вище за мене, а то й за себе. Вони йому мало не на голову сідають, а він і оком не моргне. Ви вірите, де в чому Сен-Клер страшна людина, він мене просто жахає, хоч який він на вигляд і добродушний. Ось, приміром, він рішуче заборонив карати будь-кого в домі побоєм — це дозволено тільки йому самому й мені. І такий він тут непохитний, що я боюся й слово проти сказати. То можете собі уявити, до яких наслідків призводить ця заборона. Адже ж сам Сен-Клер нізащо нікого не вдарить, хоч би його й топтали під ноги, а я… ви розумієте, як жорстоко вимагати від мене таких зусиль. А слуги, вони ж, знаєте, однаково що великі діти.
— Не знаю цього і дуже рада, що не знаю! — відрубала міс Офелія.
— Дарма, ось поживете в наших краях, то навчитеся дечого на власному досвіді. Ви й гадки не маєте, які вони надокучливі, дурні, безтямні, вередливі й невдячні створіння!
Щоразу, як Марі зачіпала цю тему, їй, мов якимсь чудом, миттю прибувало снаги. Ось і тепер вона широко розплющила очі й, здавалося, забула про свою млість.
— Ви й уявити собі н§ можете, які муки доводиться терпіти від них хазяйці, і то щодня, щогодини, з будь-кого приводу. А скаржитися Сен-Клерові — марна річ. Він тільки й знає, що плескати свої нісенітниці. Каже, нібито ми самі зробили їх такими, які вони є, отож мусимо з ними миритися. А коли, мовляв, їхні вади йдуть од нас, то надто жорстоко ще й карати їх за це. І ще каже, що на їхньому місці й ми поводилися б не краще. Ви тільки подумайте — неначе можна рівняти їх до нас!
— А ви вважаєте, що вони не такі самі люди? — сухо запитала міс Офелія.
— Ну звісно, що ні! Таке скажете! Вони — нижча раса.
— То що ж, по-вашому, вони й душі не мають? — вже з обуренням спитала міс Офелія.
— Ні, чому ж, — позіхнувши, мовила Марі, — цього ніхто не каже. Але хоч чимось рівняти їх до нас просто безглуздо! А Сен-Клер добалакався до того, що розлучити нашу няню з чоловіком — це нібито однаково, як розлучити мене з ним. Та яке ж тут може бути порівняння! Де б їй відчувати так, як я! Ні, це зовсім інші речі, їй-право. І все ж Сен-Клер удає, ніби він цього не розуміє. Смішно навіть подумати, що няня здатна любити своїх замурзаних писклят так, як я люблю Єву. А проте одного разу Сен-Клер серйозно намагався мене переконати, що я повинна відіслати няню назад і взяти собі замість неї когось іншого. І це — з моїм нездоров’ям та моїми стражданнями! Такого вже й мені було не стерпіти. Я не часто виказую свої почуття і взагалі вирішила зносити все мовчки — така вже гірка доля заміжньої жінки, і я скорилася їй. Одначе того разу терпець мені урвався, і відтоді Сен-Клер більше про це не заговорював. Але з його вигляду й поведінки я бачу, що він затявся на своєму, і це боляче крає моє серце!
З виразу обличчя міс Офелії було видно: вона ледве стримується, щоб не наговорити зайвого. Зате спиці в її руках дріботіли так виразно, що Марі напевне багато чого збагнула б, якби могла розуміти їхню мову.
— Отже, тепер ви бачите, — провадила далі Марі, — що за господарство ви взяли на себе. Господарство, в якому нема порядку, де слуги самі собі пани й роблять усе, що їм заманеться. Мабуть, тільки я, хоч яка й недужа, ще підтримую тут сякий такий лад. Гарапник у мене завжди напохваті, і часом я таки пускаю його в діло, але це мене просто знесилює. Якби ж то Сен-Клер чинив так, як усі люди!..
— А як чинять усі?
— Ну, посилають їх до катівні чи ще кудись, щоб їх там шмагали. Іншої ради з ними нема. Коли б мені хоч трохи здоров’я, я порядкувала б куди рішучіше від Сен-Клера.
— А як же він порядкує? — спитала міс Офелія. — Ви кажете, він ніколи не б’є прислугу.
— Та знаєте, чоловікам легше — їх якось краще слухаються. До того ж у Сен-Клера такі очі… от ви колись загляньте в них. Коли він сердиться, в них наче блискавки мелькають. Я тоді й сама його боюся, і слуги теж знають, що під таку хвилю жарти з ним погані. Хоч би як я на них гримала й сварилася — все дарма, а Сен-Клер лиш бровою поведе — і край. Ні, за нього турбуватись нема чого, от тільки до мене він зовсім збайдужів. Та коли ви самі візьметесь порядкувати, то скоро переконаєтесь, що без суворості з ними не обійтися. Вони такі зіпсовані, брехливі, ледачі!..
— Знов та сама пісня! — мовив Сен-Клер, заходячи до кімнати. — Ну й відплатиться ж цим запеклим грішникам на
