Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів
«Воронки» загули дружно й хором. У двох із них тіснилося по десятку енкаведистів, які тримали напоготові автомати. Ці хлопчаки, зодягнуті в окупаційні бушлати, не могли не здивуватися, коли побачили, як слідом за генералом із хати вийшло троє бранців. А де ж «особо опасноє» бандерівське підпілля?
«Лічний состав» ураз стрепенувся, коли начальник КГБ УРСР несподівано опинився на землі, вичавлюючи із себе тваринний крик нелюдського страху. Ситуація, у яку потрапив до зубів озброєний генерал, не давала йому жодних шансів на порятунок. За сантиметр від його шиї чатувала смерть. Одне лише клацання могутнього замка – і порожня маківка енкаведиста та його відгодована, тлуста туша розійшлися б урізнобіч. За командою начальника спецназу солдати миттю оточили місце захоплення генерала. Стріляти вони не наважувалися, бо могли тим самим лише пришвидшити його кончину.
– Накажи бійцям відійти. Без команди він тебе не задушить. Хоча він прийняв єдино правильне рішення. Такі, як ти, яничари не мають права ходити по землі, – Ярема стояв між стіною солдатні і нападником. Скидалося на те, що життя Кушнірука було-таки в його руках, а не в цієї армади.
Якийсь час він дивився в очі смерті, що пінилася над ним, а відтак замружився й затремтів, аж його підкидало.
Це була лише доля секунди, коли у потужному стрибку звір збив його з ніг і притулив свій холодний ніс та залізні зуби до його шиї.
Неймовірним зусиллям волі, цілковито паралізованої страхом, який рідко якій людині доводиться переживати і порівняно з яким полчища угорських повстанців – просто невинні витівки, що трапилися в загарбницькій службі цього бравого чекіста, він спромігся тільки кивнути бійцям спецпідрозділу внутрішніх військ, аби ті відійшли назад і відступили.
Коли солдатня, задкуючи, відповзла до вантажівок, Ярема підійшов ближче до шефа спецслужби Радянської України, який конав у передсмертній не фізичній, а радше моральній агонії.
– Зараз я дам команду тебе відпустити. Але ти махни цим душогубам, щоб, боронь Боже, не здуріли і не стріляли в його бік. Тоді я вже не зможу зупинити його.
Кушнірук, отямлюючись і все ще мало вірячи у власне спасіння, як той здоланий борець, щосили лупив, як по татамі, кулаком по землі.
Є такий незрівнянний погляд живої істоти, яка робить що-небудь усупереч власній волі, власному бажанню і власному переконанню – під силою дії стороннього авторитету. Таким авторитетом для Чорного був Ярема. Кажуть, собака – особливо щаслива жива істота, бо вона бачить свого бога – людину – у живій плоті. Зі смертоносним гарчанням і нещадним оскалом ротвейлер страшенно неохоче залишав жертву, якій він виніс смертну кару. Ця порода є фізично найсильнішою серед усіх тварин, яких приручила людина протягом багатьох тисяч літ спільного з ними життя на землі.
З огидою полишивши падаль, що все ще скиглила і трусилася, як у пропасниці, собака кинувся Яремі на груди та почав цілувати його й жалібно скавчати.
Згодом він так само бурхливо прощався з Марією та Андрієм. Його великі мудрі очі вмивалися сльозами, з якими тварина не могла дати собі раду.
– Чекати. Чекати, Чорний. Пильнуй хату. Ми повернемося. Ти лише дочекайся нас, – сам собі не вірячи, розридався Ярема.
Але пес завив несамовитою тугою, обхопивши по-людському в обіймах господаря. Він просто не відпускав його. Він усе знав!
Він не відпускав його на смерть. Він знав те, чого не знав ще ніхто серед присутніх. Його справедлива душа, а наявність у єдиної із тварин – собаки – душі офіційно визнав Папа Римський, цій пречистій надлюдській душі була невідома така людська властивість, як підлість. Ця душа страждала, бо вона не могла змиритися з тим, що можна чинити наругу над такою святою людиною, якою був її господар.
Ротвейлер почвалав до стодоли, виконуючи останню волю – чекати. Але лише він один знав тієї миті, що не дочекається. Собака завив так несамовито, що здавалося, ніби його має почути небо і земля. Здавалося, від виття цього зараз перевернуться із солдатами військові машини. Від собачої безпорадності супроти людської жорстокості теж схлипували в машинах м’якосерді хлопці, душі яких перев’язали окупаційними ременями. Схлипували так само від безсилля…
Нема так зле, аби на добре не вийшло. Скільки разів Паша переконувався у правоті цієї народної мудрості, бо на те вона й мудрість, щоб бути правою. Мишача метушня з арештами, допитами, листівками тепер видавалася йому нікчемною. Про його розмову з товаришем Хрущовим знали в обкомі та райкомі партії. Тому тепер усі враз перетворилися на його помічників. Таких собі посіпак головного «героя нашого часу», який виконував генеральне завдання самого верховного московського вождя.
– Павле Семеновичу, як ви скажете, так ми й будемо робить, – так прямо й сказав на закритому бюро перший секретар райкому партії Тропченко, який різко й недвозначно перейшов у зверненні до Харкавого на «ви».
– Головне, товаришу Тропченко, не мішать. Не мішать виконувать лінію партії і лічно товариша Микити Сергійовича Хрущова.
– Так як мішать? Як ви можете? – втрутився ще вчорашня гроза всіх комсомольців і комуністів товариш Яцків. – Може, підсобить чим можна з нашого боку?
– Ну, ладно. Є одне питання до вас, товариші комуністи. Питання транспорту залишається відкритим з огляду на те, що шофер Діма, якого я раніше залучав, згорів на бойовому посту. Прошу вшанувати пам’ять хвилиною мовчання.
Члени райкому схопилися, як ошпарені. Неначе і їм запахло смаленим під керівними сідницями. Ще ніколи район і область не працювали над виконанням прямого завдання Першого секретаря ЦК КПРС. Тому всі сиділи, як на розпеченій пательні.
– Та які питання, Павле Семеновичу. Беріть на вибір. Он пригнали вчора в колгосп імені Чапаєва два новеньких «ліхачовця». Забирайте обидва, – командував керівник району.
– Я вот що подумав, Павле Семеновичу, – замислився глибоко Микола Петрович, – вам там трудно буде наверху одному. Я теж полізу туди з вами.
– Нагору? Зі мною нагору захотіли раптом, Миколо Петровичу? – єхидствував Паша. – Не вийде, товаришу Яцків. У вказівці товариша Хрущова про вас нічого не сказано. Так що залишайтеся внизу. А ми там, нагорі, якось без вас досі обходились і обійдемося й надалі.
Старші товариші по партії були готові просто на бюро розірвати на шматки – отак дружно, усім товариством – цю комсомольську гадину. Заварив кашу, паскуда, і ще лаха дре. Може, це