Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

Кречовський пробився до нього.

– Здавайся! – крикнув він.

– Зрадник! На погибель! – відповів Барабаш і замахнувся шаблею.

Кречовський швидко відступив у юрбу.

– Бий! – закричав він козакам.

Та ніхто, здавалося, першим не хотів підняти руку на старого, й тут полковник, посковзнувшись у калюжі крові, на нещастя, впав.

Повержений старий уже не викликав колишньої шани та страху, й одразу більше дюжини клинків уп’ялися в його тіло. Він же встиг тільки вигукнути: «Ісусе Христе!»

Усі кинулися рубати його й розітнули на шматки. Відрізану голову почали перекидати з байдака на байдак, граючись нею, ніби м’ячем, поки, після незграбного кидка, вона не впала у воду.

Лишались іще німці, з котрими впоратися було важче, бо регімент складався з тисячі старих жовнірів, які мали досвід багатьох воєн.

Щоправда, бравий Флік загинув од руки Кречовського, та із командирів у регіменті лишився Йоганн Вернер, підполковник, ветеран німецької війни.

Кречовський був майже впевнений у перемозі, позаяк німецькі байдаки зусібіч оточені були козацькими, та він хотів зберегти для Хмельницького такий чималий загін незрівнянної й чудово озброєної піхоти; ось чому задумав він вступити з німцями в переговори.

Якийсь час здавалося, що Вернер не буде опиратися, він спокійно вів бесіду з Кречовським і уважно вислуховував усі обіцянки, на котрі віроломний полковник не скупився. Недоотриману платню мало бути негайно й за час, що минув, і за рік наперед повністю видано. Через рік кнехти, за їхнього бажання, могли піти хоча б навіть і до коронного табору.

Вернер, вдаючи, що обмірковує запропоноване, сам тим часом тихо наказав човнам спливтися таким чином, щоб утворилося тісне кільце. По колу цього оточення в повному бойовому строю, з лівою ногою, для провадження пострілу виставленою вперед, і з мушкетами біля правої кульші, вишикувалася стіна піхотинців, людей високих і сильних, одягнених у жовті колети й такого ж кольору капелюхи.

Вернер з оголеною шпагою в руці стояв у першій шерензі й зосереджено розмірковував.

Нарешті він підвів голову.

– Herr Hauptmann![72] – сказав він. – Ми згодні!

– І тільки виграєте на новій службі! – радісно вигукнув Кречовський.

– Але за умови…

– Згоден на будь-яку.

– Якщо так, то гаразд. Наша служба Речі Посполитій завершується в червні. З червня ми служимо вам.

Прокляття зірвалося було з уст Кречовського, одначе він стримався.

– Чи не жартуєте ви, пане лейтенант? – запитав він.

– Ні! – флегматично відповів Вернер. – Солдатський обов’язок вимагає від нас не порушувати договору. Служба завершується в червні. Хоча ми й служимо за гроші, та зрадниками бути не бажаємо. Інакше ніхто не захоче нас наймати, та й ви самі не довірятимете нам, бо хто поручиться, що в першій же битві ми знову не перейдемо на бік гетьманів?

– Чого ж ви тоді хочете?

– Щоб нам дали піти.

– Не буде цього, божевільний чоловіче! Я вас усіх до одного перебити звелю.

– А своїх скільки втратиш?

– Жоден з ваших не втече.

– А від вас і половини не залишиться.

Обидва говорили правду, тому Кречовський, хоча флегматичність німця всю кров розпалила в ньому, а лють ледве не душила, бою починати не хотів.

– Поки сонце не піде із затоки, – крикнув він, – подумайте! Потім, знайте, звелю курки торкнути.

І поспішно відплив у своєму човнику, щоб обговорити стан із Хмельницьким.

Потяглися хвилини очікування. Козацькі байдаки оточили щільним кільцем німців, які зберігали спокій, що є властивим тільки для бувалих і дуже досвідчених солдатів перед лицем небезпеки. На загрози та образи, що лунали з козацьких байдаків, відповідали вони зневажливою мовчанкою. Справді переконливий вигляд мав цей спокій у порівнянні з безупинними спалахами люті козаків, які, грізно потрясаючи піками і пищалями, скрегочучи зубами й лаючись, нетерпляче очікували сигналу до бою.

Тим часом сонце, скочуючись із південного боку неба до західного, потихеньку забирало свої золоті відблиски з річки, що поступово поринала в тінь.

Нарешті залишилася тільки тінь.

Тоді заспівали сурми, й одразу ж голос Кречовського прокричав оддалік:

– Сонце зайшло! Надумали?

– Так! – відповів Вернер і, обернувшись до солдатів, змахнув оголеною шпагою. – Feuer![73] – скомандував він спокійним, флегматичним голосом.

І гримнуло! Плескіт тіл, які падали у воду, нестямні крики й кваплива стрілянина відповіли голосам німецьких мушкетів. Гармати, підвезені до берега, басовито подали голос і почали вивергати на німецькі човни ядра. Дими зовсім затягли ріку. Серед зойків, гуркоту, свисту татарських стріл, тріскотні пищалей і самопалів злагоджені мушкетні залпи давали знати, що німці боротьби не припиняють.

Перед заходом сонця битва все ще кипіла, та справа йшла до завершення. Хмельницький разом із Кречовським, Тугай-беєм і півтора десятками отаманів під’їхав до самого берега оглянути битву. Роздуті ніздрі його втягували пороховий дим, а слух із насолодою сприймав крики німців, яких топили і вбивали.

Всі три воєначальники дивилися на цю різанину, як на видовище, котре до всього було їм доброю прикметою.

Битва стихала. Постріли змовкли, зате все гучніші поклики козацького тріумфу здіймалися до небес.

– Тугай-бею! – сказав Хмельницький. – Це день першої перемоги.

– А ясир де? – огризнувся мурза. – Не потрібні мені такі перемоги!

– Ти їх на Украйні візьмеш. Стамбул і Галату переповниш своїми полонениками!

– А хоч і тебе продам, якщо більше нікого буде!

Сказавши це, дикий Тугай зловісно засміявся і трохи згодом додав:

– Одначе я охоче взяв би цих франків.

Тим часом битва стихла зовсім. Тугай-бей повернув коня до табору, за ним рушили інші.

– Тепер на Жовті Води! – вигукнув Хмельницький.

Розділ XV

Намісник, чуючи звуки битви, з хвилюванням чекав її завершення, вирішивши спочатку, що Хмельницький воює з усією гетьманською раттю.

Одначе під вечір старий Захар розповів, як усе було насправді. Звістка про зраду Кречовського та знищення німців зовсім приголомшила молодого лицаря, вона була передвістям майбутніх зрад, а намісник чудово знав, що гетьманське військо складається здебільшого з козаків.

Пригнічення намісника множилися, і радість у запорізькому стані додавала їм тільки гіркоти. Все складалося щонайгірше. Про князя нічого не було чути, а гетьмани, як видно, зробили страшенну помилку, бо, замість того щоб рушити з усім військом до Кодака чи принаймні очікувати ворога в укріплених таборах на Україні, вони розділили свої війська й самі себе послабили, створивши таким чином безмежні можливості для віроломства і зрадництва. Серед запоріжців, щоправда, вже й раніше ходили розмови про Кречовського і про окрему військову експедицію під керівництвом Стефана Потоцького, одначе намісник не хотів цим чуткам вірити. Він вважав, що йдеться всього лиш про посилені передові загони, котрі в потрібний момент буде відведено назад. А втім, усе сталось інакше. Хмельницький завдяки