Буллет-парк - Джон Чівер
— Але я ж з Фленнаганами не знайомий.
— То й що? З ними ніхто не знайомий. Проте минулого року вони пожертвували десять доларів.
Чарлі аж падав від утоми, а дивлячись, як дружина вкладає котлети до духовки, він думав про сумну монотонність родинного щастя. Отож радий був сісти в машину та мчати до Блевінсів чи Фленнаганів — може, там хоч запропонують випити. Та Блевінсів не застав: служниця простягла йому чек і зачинила двері. Повертаючи до Фленнаганів, Чарлі силкувався пригадати, чи бачив їх коли-небудь. Прізвисько підбадьорювало: з ким, а з ірландцями можна ладнати! Через засклені двері Чарлі розгледів повну вогняно-руду господиню. Вона поралась біля квітів.
— На жовтяницю! — бадьоро вигукнув він.
Жінка турботливо глянула в дзеркало і заспішила до дверей.
— Заходьте, будь ласка,— проспівала вона дівочим голоском. Дівочого, правда, там було мало. Волосся пофарбоване, пора цвітіння давно пройшла — за всіма ознаками років тридцять з гаком. Проте зберегла, як дехто з жінок, манери й кривляння восьмирічної дівчинки.— Щойно дзвонила ваша дружина,— повідомила вона, по-дитячому краючи кожне слово.— Хоч у нас, мабуть, зараз немає наявних грошей... Та, якщо підождете хвилинку, я випишу чек... Ось тільки розшукаю чекову книжку! Що ж ви не заходите?
Видно, камін зумисне запалили до його з'яви. На столі бокали й пляшки. Чарлі всім своїм єством потягнувся до тепла. «А де ж це Фленнаган? — подумав він.— Може, затримався десь у місті? А може, й дома, перевдягається нагорі?» Місіс Фленнаган одійшла в протилежний бік, де був письмовий стіл, і стала шукати чекову книжку.
— Мені так не хочеться вас затримувати,— щебетала вона.— Може, вип'єте чогось тим часом?..
— А яким поїздом вертається містер Фленнаган?
— Він не повернеться.— Голос її впав.— Він уже шість тижнів, як поїхав.
— М-г,— посміливішав Чарлі.— Тоді я трохи вип'ю, якщо й ви зі мною...
— Чогось легенького...
— Сядьте,— наказав бригадний генерал.— Спершу вип'ємо, а потім пошукаєте. Коли шукаєш, головне — не хвилюватися.
Так вони випили по шість чарок. Місіс Фленнаган одверто про все розповіла: її чоловік гасає по світу, торгуючи пластиком для зубів. А вона сидить дома — не витримує в літаку. А коли в Токіо їй подали сирову рибу на сніданок, взяла й поїхала. Раніш вони мешкали в Нью-Йорку, де в неї було багато подруг, та містер Фленнаган вирішив, що на випадок війни тут буде спокійніше. Хоч, на її погляд, краще вже небезпека, аніж гибіти од самотності. Дітей їм бог не дав, отож так ні з ким досі не заприязнились.
— А я вас давно помітила,— просокотіла вона, плескаючи його по коліну.— Я бачила, як ви прогулювали собак у неділю... А іншого разу проїздили повз мої вікна в машині.
Образ нещасної жінки, що сумує біля вікна, зачепив його серце. А ще більше — її дебелі форми. Хоч він і знав, що це всього-на-всього аж надто жирні клуби, без будь-якої творчої наснаги! І все ж, відчуваючи, як мало місця одведено під сонцем, бригадний генерал ладен був умерти за цю м'яку і принадну огрядність. Натяки місіс Фленнаган про муки самотності ставали дедалі одвертіші, і після шостої чарки він запропонував піти до спальні та пошукати чекову книжку разом.
— Оце вперше в житті! — заявила вона, поки він приводив себе в порядок. Голос її тремтів і навіть здавався милозвучним. Він не піддавав сумніву її зізнання, але ж йому вже так багато разів доводилося це чути.
«О це вперше в житті», — кажуть вони, зодягаючи свої плаття.
«О це вперше в житті»,— кажуть, ждучи ліфта в коридорі готелю.
«О це вперше в житті»,— кажуть, натягаючи панчохи.
В каютах океанських пароплавів, у залізничних купе, в готелях з видом на передгір'я,— всюди однако кажуть: «Оце вперше в житті».
— Де ти був? — сумно поспитала місіс Пастерн.— Уже дванадцята.
— Фленнагани вгощали мене.
— Вона ж говорила, що він у Німеччині.
— Ні, несподівано повернувся.
Повечерявши в кухні, він сів до телевізора.
— Бомбу на них! Невеличку атомну бомбу! Хай знають, хто командує парадом! — репетував на тривожні повідомлення про події у світі, потім ліг у постіль і довго не міг заснути. Думав про дітей, сина й дочку, що були далеко, в коледжі. Він їх любив, і то було єдине значення слова «любити», яке знав. Затим покидав м'яча у дев'яту уявну виямку, геть усе врахувавши — й нерівність поля, і розміри ключки, й силу кидка, і навіть погоду. Проте життєві справи відволікали, й повільно танула принадна зелень гольфового поля. Всі його гроші вкладено в різні підприємства: будівництво готелів у Нассау, керамічний завод в Огайо, нові хімічні засоби до миття вікон... І скрізь невдачі! Він навіть вислизнув з ліжка й запалив. У сяйві зірок за вікном стояли голі дерева. Цього літа він намагався врятувати становище грою на перегонах і, споглядаючи голе віття, подумав, що й його талони десь валяються, як опале листя, де-небудь по канавах Бельмонта й Саратоги. Клен та ясен, був і в'яз — на талон три в четвертому заїзді — виграш сто; шостий талон у третьому заїзді — п'ятдесят... Мабуть, діти, повертаючись із школи, футболять оті його виграші ногами. Отож, знову лігши, він взявся смакувати принади місіс Фленнаган, розпалюючи себе до наступної зустрічі. Адже життя так рідко тепер дарує радощі...
Кожна нова перемога благотворно впливала на Чарлі. Він ніби перероджувався, ставав щедрим, добродушним, спокійним, приятелем котів, собак і випадкових перехожих, сповненим співчуття до чужих невдач. Хоча й знав, що дома його постійно жде живий докір, незворушна місіс Пастерн, але ж уже чверть віку слугував їй і, коли б тільки здумав ніжно погладити, вона б охнула й сказала: «Не чіпай мене. Я вдарилась, коли поралася в садку». А щойно лягали в постіль, навмисне випинала до нього свої гостряки — адже ніколи не вгавала відточувати свою гідність і почуття!
— Уяви собі,— скаже вона.— Мері Квестед, виявляється, шахрує картами,— і замовкне, так і не пояснивши, в чому річ. Всі її зауваги, можливо, являли собою побіжний докір саме йому. Проте її незадоволення нітрохи його не турбувало.
Наступного разу вони зустрілися з місіс Фленнаган у ресторації, а потім довго бавилися вкупі. У вестибюлі готелю місіс Фленнаган зупинилася перед лотком з парфумами й, назвавши Чарлі
