В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький
«Гаразд. Нічого божевільного, як на мене, тут немає. Якщо мій візит справді допоможе — давайте спробуємо! Можемо зробити це прямо зараз — у мене якраз є трохи вільного часу».
«Дякую вам! Тоді я вже мчу. Дочекайтеся мене!»
За півгодини він знову їхав на передньому сидінні лискучого авто, але цього разу його співбесідник був мовчазний і зосереджений на єдиній меті — чимшвидше довезти цю відому людину до своєї доньки.
Невдовзі вони під’їхали до великого двоповерхового будинку на околиці міста, якраз біля нового кладовища, що було дуже символічним, зважаючи на сферу діяльності власника лискучої машини. У воротах їх зустріла дружина директора бюро ритуальних послуг — скромна і тиха жінка з коротким темним волоссям і сумними очима, та великий білий «кавказець», який був на диво привітним і вільно пересувався доволі великим внутрішнім двором. У передпокої дружина Максима Барсука допомогла їм роздягнутися і провела гостя на другий поверх, де в одній зі спалень на великому ліжку напівсиділа змарніла й втомлена хворобою, але доволі симпатична дівчинка років дванадцяти з неймовірно блідим обличчям і величезними глибокими очима. Вона, важко дихаючи, читала якусь книжку, і, вочевидь, не підозрювала про його появу в їхньому домі.
Він обережно зайшов до її кімнати і майже підкрався до ліжка. Лише тоді вона звела на нього очі і повільно випустила книгу з рук. Її батьки, що весь цей час стояли у дверях, вирішили не заважати їхньому спілкуванню та непомітно зникли. Він присів на край ліжка і запитально поглянув на дівчинку.
«То як тебе звуть? Давай-но знайомитись», — чомусь через силу вичавив він з себе.
«Мене звуть Аліною, а тебе?», — дівчинка все ще без будь-яких емоцій дивилася на нього, так, ніби не впізнавала.
«Мене?», — це питання заскочило його зненацька і він помітно розгубився. Вмить відчув, як у нього затремтіли руки, нервово забігали очі, а спиною раптом заструменіли кілька потічків неприємного холодного поту. У голові ворохобилися лише уривки якихось нечітких старих думок і нічого нового туди не лізло. Кінець-кінцем його погляд зупинився на книжці, яку читала дівчинка. Це була Його книга — та, що вийшла якраз після Його зникнення: «Гра у себе самого». Побачивши книгу, він нарешті зміг опанувати себе і знову подивився на дівчинку. — «Твій тато сказав, що тобі невдовзі доведеться їхати на лікування до чужої країни, тому ми з ним вирішили зробити тобі невеличкий сюрприз — і ось я тут», — єдине, що зміг він сказати і знову приречено замовк.
«А навіщо ти тут?», — рівним безбарвним голосом запитала дівчинка.
«Навіщо? Ну... Бо ми так вирішили... Твій тато... Тобі має бути приємно і все таке...», — він остаточно розгубився, вже не наважуючись дивитися їй в очі. Його лихоманило.
«Ось послухай краще, що написано у книзі, яку я зараз читаю. Це, до речі, мій улюблений автор», — Аліна знову взяла книгу до рук, перегорнула кілька сторінок і почала читати зовсім іншим голосом — роблячи акценти на потрібних словах, вдало витримуючи паузи і додаючи потрібні емоції в те, що хотіла донести до нього. — «Лише той, хто зможе подолати, а подекуди й вбити у собі самого себе, стає переможцем цієї найцікавішої й найнебезпечнішої гри — гри у себе самого. Відчує на смак омріяну і таку бажану перемогу лише той, хто зможе назавжди вичавити із себе цього гравця, раз і назавжди видалити того, хто полюбляє грати у цю гру. Що ж має залишитися натомість? Порожнє місце? Кокон? Чиста сторінка? Чорна діра? Сяйво? Що?!! Напевно, маєш залишитись ти сам. Той, справжній, яким колись давно народився, прийшов з небуття, виплив із невідомості, видряпався на світло з того світу, куди згодом неодмінно повернешся. Лише ти сам — голий, чистий, прозорий, цнотливий. Без тіні, без відтінків, без фарб і мішури. Самотній, як вітер, і вільний, як подих. Лише ти істинний, і більше ніхто. Сам на сам з нестерпною правдою, яку завжди намагався приховати від себе. Правдою про саму правду — ти є!»
Дівчинка припинила читати і знову запитально подивилася на співрозмовника. Він сидів, заплющивши очі, і мовчки ковтав слова, які щойно почув. Нарешті він наважився подивитися на дівчинку, котра ніби чогось чекала від нього, пильно і спокійно розглядаючи його обличчя, одяг і руки, які він стиснув у кулаки.
«Дякую тобі, Аліно! Дякую за те, що відкрила мені очі!», — він підвівся з ліжка і поцілував її в крижане чоло, — «Ти неодмінно одужаєш. Ти подолаєш хворобу, аби колись теж лишитися сам на сам з правдою про те, що ти є».
Він вийшов з кімнати і рушив сходами униз, де у яскраво освітленій вітальні на нього чекали схвильовані батьки дівчинки...
...Близько опівдня у п’ятницю на площі під Медіа-центром годі було знайти й кілька сантиметрів вільного місця — тисячі людей з його портретами, гаслами, прапорами збуджено штовхалися у солодкому передчутті чогось незвичайного, такого, що має раз і назавжди перевернути все їхнє життя, дати їм новий стимул, новий сенс, спрямувати їх в нове річище сучасної історії. Молодь співала пісні його групи, старші люди цитували одне одному його поезію, діти бавилися значками та іграшками з його зображенням. На обличчях цих людей читалося, що вони перебувають на межі нової спільної епохи. На площі панував дух всезагального свята і навіть сонце пригрівало з неба, як на весні, виблискуючи на снігу мільйонами різнокольорових райдуг.
У цей час у конференц-залі Медіа-центру не було де яблуку впасти від телекамер, штативів, диктофонів та іншого професійного приладдя. Близько сотні журналістів скупчилися у самій залі, у холі, на сходах, та навіть в курилках і туалетах. Вони нервово курили і обмінювалися жартами, раз-у-раз роззиралися навсібіч в очікуванні винуватця цього небаченого ажіотажу. Хтось похмуро обдивлявся колег, хтось реготав на все горло, хтось перешіптувався зі змовницьким виглядом, але всі були готові будь-якої миті зірватися
