Шум і лють - Вільям Фолкнер

— Невже це шкільне вбрання, що ти на себе нацупила? — питаю її. — А чи сьогодні вихідний?

— Ну, хоч півчашечки, Ділсі! — канючить Квентіна. — Будь ласочка!

— Ні, не дам, — каже їй Ділсі. — Нізащо не зроблю такого. Дівчинці в сімнадцять рочків ніяк не можна більше, ніж одну чашку. Та й що сказала б міс Келайн? Іди краще вберися у шкільне та й поїдеш у місто з Джейсоном. Чи знову спізнитися хочеш?

— А не вийде! — запевняю я. — Ось зараз ми й покінчимо з цими спізненнями.

Дивиться на мене, й чашка в руці. Відкинула волосся з лоба, а халатик ковзь їй з плеча.

— Постав-но чашку та й іди за мною на хвилинку до їдальні, — кажу їй.

— А навіщо це? — вона питає.

— Ходи, хутко, — їй кажу. — Постав ту чашку в мийницю та й за мною.

— І що це ви затіяли, Джейсоне? — цікавиться Ділсі.

— Ти, певне, гадаєш, що й наді мною поверховодиш, як над бабусею та й усіма іншими, — я їй. — Але ти дуже й дуже помиляєшся. Кажу тобі: постав чашку! Десять секунд даю на це.

Вона перевела очі з мене на Ділсі.

— Котра це година, Ділсі? — питає. — Як минуть десять секунд, ти мені свисни. А тим часом хоч півчашечки, Ділсі, будь…

Тут я хап її за лікоть. Вона й випустила чашку. Брязь чашка об підлогу, на скалки, а вона сіп руку й зирк на мене виклично, але я руки не випускаю. Ділсі підвелася зі свого стільця.

— Ох, Джейсоне! — простогнала.

— Відпустіть мене, — каже Квентіна, — а то як уліплю вам ляпаса!

— Оце так? — я кажу. — Оце таке воно у нас? — Махнула рукою, аби вліпити мені, але я впіймав і ту руку й тримаю небогу, мов кицьку скажену. — То он воно як? — говорю. — Гадаєш, тобі можна отак?

— Агей, Джейсоне! — мені Ділсі. А я тягну Квентіну в їдальню. Халатик розхристався, сюди-туди обкручується навколо неї — майже голісінька босорка. І Ділсі пришкандибала. Я крутнувся й ногою захряснув двері просто перед Ділсіним носом.

— Не лізь сюди до нас, — кажу їй.

А Квентіна притулилася до стола, халатик свій запинає. Дивлюсь на неї.

— Ну, — кажу, — а тепер я хочу знати, як ти смієш прогулювати школу, брехати бабусі, підробляти її підпис у щоденнику та доводити її до хвороби. Що все це означає?

А вона мовчить. Запинає халатик аж під шию, обсмикує й нахабно на мене дивиться. Ще не встигла намалюватися, тож обличчя блищить, мов його надраїли гарматною ганчіркою. Я підійшов, схопив її за руку.

— Що все це означає? — питаю.

— Не ваша в дідька справа, — відказує мені. — Пустіть!

Ділсі стала на порозі.

— Ох, Джейсоне! — каже.

— Я вже ж сказав тобі: не лізь! — кажу їй, навіть не озираючись. — Я хочу знати, куди ти тікаєш з уроків, — кажу. — Ти ж не вулицями тиняєшся, а то б я тебе десь та бачив. Із ким ти тішишся там, поза школою? Шусть у ліс, під кущики, з котримсь із тих прилизаних піжончиків? Отуди тебе заносить?

— Ви — ви чортів старий зануда! — кинула вона мені й засіпалась, але я втримав її. — Ви клятий старий дідько лисий! — каже вона.

— Ось я зараз покажу тобі, — кажу я. — Може, ти й умієш лайкою проганяти старих бабусь, але я покажу тобі, в чиїх ти наразі руках.

Тримаю її вже однією рукою, а вона перестала видиратись і тільки дивиться на мене — витріщила чорні свої очиська.

— Що ви хочете робити зі мною? — питається.

— Ось постривай, я зніму цього паска-ременя та й покажу тобі що, — кажу, а сам стягую реміняку. Тут Ділсі хап мене за руку.

— Джейсоне! — каже. — Ой, Джейсоне! І не соромно вам?

— Ділсі! — Квентіна до неї. — Ділсі!

— Та не оддам я тебе йому на розтерзання, — Ділсі каже. — Не бійся, золотко. — І вчепилася мені в руку. Тут нарешті витягнувся весь ремінь, і я вивільнив руку та й відіпхнув Ділсі. Стара налетіла на стіл. Уже ж розсипається, ледве якось дибає та й по всьому. Але така вже у нас заведенція: вкрай потрібно тримати когось такого в кухні, хто б доїдав недоїдки за молодими чорнюками. А вона знову прикульгала й затуляє собою Квентіну, знов за руки мене хапає.

— То вже мене краще бийте, — каже вона, — якщо нема вам спокою, поки не наб’єте кого-небудь. Ото мене й бийте! — припрошує.

— А ви гадаєте, я не вдарю? — я їй.

— Та я від вас якого завгодно зла сподіваюсь, — таке стара каже.

А тут чую: матінка ступає, іде до нас по сходах. Як же їй там усидіти та й не втрутитись? Відпустив я Квентіну. Вона бухнулася об стіну, а того халатика так і не випустила з рук.

— Гаразд, — кажу. — Відкладемо це на часинку. Але не думай, що зумієш взяти гору наді мною. Я тобі не бабця стара і вже ж не напівдохла чорнючка. Повійка ти проклятуща! — я їй.

— Ділсі! — квилить вона. — Ділсі, де моя мама? Я хочу до мами!

Ділсі прикульгала до неї.

— Ну-ну, не бійся, — заспокоює її. — Поки я тут, він тебе й пальцем не зачепить.

Та ось і матінка дибає до нас по сходах.

— Джейсоне, — голос подає. — Ділсі!

— Ні-ні, — далі воркотить Ділсі. — Я не дозволю йому й доторкнутися до тебе. — І поклала руку на плече Квентіні, а та її з себе струснула.

— Геть від мене, клята стара чорнючко! — кинула їй. І до дверей прожогом.

— Ділсі! — гукає матінка зі сходів. А Квентіна шусть повз неї нагору. — Квентіно! — матінка вслід їй. — Постривай, Квентіно!

А та мчить собі далі. Ось, чую, вона вже й нагорі, ось коридором біжить. Тоді хрясь своїми дверми.

Матінка хвильку постояла, а тоді й далі спускається.

— Ділсі! — кличе.

— Чую, чую, — озивається Ділсі до неї. — Ось іду. А ви, Джейсоне, ідіть виводьте машину та Квентіну зачекайте, — каже мені. — Довезете ж її до школи.

— Можете бути спокійні, — запевняю. — Привезу її до школи та ще й простежу, щоб усі уроки висиділа. Я взявся за цю справу, то й до кінця доведу її.

— Джейсоне, — матінка мені, все так само зі сходів.

— Та йдіть уже, Джейсоне, — радить мені Ділсі. — Чи вам хочеться і матінку до гістерики довести? Йду, йду до вас, міс Келайн.

Я вийшов на подвір’я. А балачку їхню на сходах чую.

— Та вертайтеся хутенько в постілечку, — вмовляє Ділсі матінку. — Самі