Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

й краю зачіпив об його дворище, спонукали до призадуми Самбора, боярина на Купновичах та Ломні. Він рішив дати одного зі своїх непокірних рабів, як задушника до монастиря св. Богородиці в Синевідську, до ніг чудотворної ікони.

За вбивства, підпали, сирітську кривду Самбор поставив оце не марну свічу, але людину, ціною трьох гривен. Із-за неї, мабуть, церков згадуватиме його як ктитора і молитвами монахів загородить шлях діяволу, злосмрадному Ефіопу…

Аж тоді задушник Дуж виявив свою вартість. Він був сіткар і ловець без соперників.

Ніхто так як він не умів дути в тонкі гусі кісточки у приманку орябкам і ніхто не плів так тонко й рівно перевісів для цих птиць. Він розставляв сильця проміж гілля кедрини й ожинові корчі, та причіпав проти кожного очка по ягоді калини пірнатим смакунам на принаду. Вони злітали живою хмарою і повисали у петлях, сколихуючи лісову глушу смертним лопотом крил…

Дуж пізнав скоро всі оленячі пійла, проходи лосів, стежки диких вепрів, гнізда вірлів над урвищами. Ходив з дубовою рогатиною на медведя, не побоявся у розпалі навіть звірового свята, «розігрів», коли живина всевладне царить над чоловіком.

Бува, – підходив ціле стадо оленів: одягнувши на голову оленячі роги та листя лопуха, він чіхався об луб’я ялиць у чорному десь урочищі, чимраз ближчий стада, що вийшло до вечірнього водопою… чимраз ближчий… а коли олені привикли до його виду, вбивав зубчатою стрілою щонайгладшу звірову.

Він пропадав, бува, на цілі навіть тижні, особливо в порі осінного риковища, і сходив відтак з карпатських островерхів вбраний в пера готура, хвости білок, крила джої, та зісував униз на великих зелених гіляках свою ласу добичу, обвішаний птаством, як бог добрих ловів.

Зате зимою, коли вихор гуляв по білих просторах і збивав хмари над монастирем, Самборів задушник стукав у двері келії отця Теогноста, де молодий, як бджола трудолюбивий монах переписував на бавовнянім папері Євангеліє-апракос для мниської книгівні. Тут Дуж слухав іноді, вгребаний у кут храмини, як монахи рішають катехетичні питання, як воюють могутним оружжям: словом.

В гірських глухих западнях, у пралісах, мигтючих сріблом прудких жереловищ, під стукіт наковтачів, дзеркіт плисок і величний шум зеленого собора, вбогий задушник пробував того самого: говорив з птаством і соснами. Він мріяв, що переконує та веде за собою людей.

І не було для нього втіхи понад цю, коли одним ударом палиці промощував дорогу стрічним озерцям, замкненим між камінь і дике коріння, як нарід рабів у жмені насильника.

* * *

Через рік-два, став він спадати на старі дороги, між поселян та осадчих Самбора і все, передумане в лісах, довірене ялицям і вірлам, повторював чорним від злиднів, закурілим від димів чадних хиж керворобникам до смерти.

І сталася річ нечувана: вони обжалували свойого боярина перед покійним князем, – закинули свойому власнику грабіж, лихву, убивство під різками закупа і запроторення в раби за довг безлічі вільних оселян.

Виграли справу!

Нінащо не придалася спроба очищення себе з закиду сімома вижами й послухами своєї доброї слави: Самбор мусів повернути шкоду сім’ї убитого, заплатити «за голову» і втратив право виконувати суд над своїми підданими.

Справа стала голосна з краю у край волости й потягнула за собою довгий ланцюг других жалоб до княжих ніг.

Надер вітер дожджу, а дождж – навальниця!

Хтось доніс невдачникові, Самбору, хто є винуватцем його сорому і втрати. Він скипів ярою люттю, а першим відрухом мести було вислати довірених людей зі стальними оковами та дорученням ігумену Самину: видати ворохобника в замін за найвартнішого з Самборових рабів.

Ігумен відповів лисячим хвостом:

– Дуж вернеться, як скінчить лови. А треба вам скорше, то йдіть під угорські ворота і возьміть собі його!

І Дуж підглядав далі оленячі пійла, травив лисів та бив з маленької пращі лісові кури, що падали з висот на лісову в’янь як живі пригорщі землі.

СИНЕВІДСЬКИЙ МОНАСТИР
Х

«Ой пив би я та водицю.

Водиця не чиста:

Нападало у кирничку

Яворово листя».

(з нар. пісень)

– Заганяй Кумчик! Лови Бровку! За ухо її, волоцюгу!

Мала чередарка з веретеном у руках, у довгій, червоній плахотці, гей краснолюдок, здоганяла свою неслухняну овечку, а пси у поміч її лаяли з усіх сил.

Ляск бив об горбовиння, як коли від пожежі.

Це було полуднє, коли отара вишукує тінь, а пастухи кидають довбати всякі забавки з дерева, розкладають огні, їдять хліб, сир та п’ють джерельну воду.

З-поза верб вихилилися їздці: Скобейко й Добриня та повагом, раді погоді, минали чисті сільські мазанки з квітниками проти вікон. На першім стрічнім обійстю якась старуха увихалася біля зернотерки, молола кукурудзку і золотий пил сідав на її пальцях. Дід, рум’яний, як яблуко на Спаса, ходив по садкові обіч, поміж улиї, витягнені довгими шнурами, й вискубував щебрець, від якого бджоли сліпнуть та не потрапляють в улий.

Він рвав лихе зілля з корінням, кидав у гребінну тайстру, а за ним втішно підтанцьовувала мала, з жовтими кісками онука і співала ніби комар увечері, тоненько:

– Днинка лісом іде, Пчілок спати веде, Пчілки мої – Дрібні, маленькі, Тут вам улий, Тут вам одринка…