Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс

Я не витримав:

— Як вам не соромно, люди! Хіба вдова винна? Так йому на роду написано. Побійтесь бога!

Але ніхто не відповів.

Велетенський на зріст, Манолакас, двоюрідний брат потопельника, підійшов до трупа, нахилився, підхопив його на руки й рушив до села.

Жінки плакали й рвали на собі волосся, а як побачили, що труп забирають, усі разом ринули до нього — вчепитись, не дати, але старий Маврандоніс палицею загородив їм шлях і став попереду них. Жінки, лементуючи, рушили за ним. Чоловіки мовчки пішли слідом.

Незабаром вони зникли в присмерку. Знову стало чутно тихе дихання моря. Я оглянувся довкола — ніде нікого.

«Пора вертатися,— подумав я.— І цей день — слава богу! — приніс достатньо гіркоти».

Понуро йдучи стежкою, я розгледів у півтемряві дядька Анагностиса. Він і досі стояв на камені, спершись підборіддям на довгу палицю, й дивився в море.

Я гукнув його, але він не почув, а коли я підійшов ближче, кивнув головою і пробурмотів:

— Проклятий світ! Шкода молодості! Але ж не міг бідолаха витримати муки, кинувся в море. Врятувався.

— Врятувався?

— Врятувався, синку, врятувався. Ну, як йому було жити? Якби він одружився з удовою, то скоро почалися б сварки, а може, й поголос пішов би, бо її ж не вдержиш, вона, як та кобила, ірже, ледве забачить чоловіка. А якщо б він із нею не одружився, то однаково страждав би все життя, бо думав би, що втратив якусь даровизну. Чи в камінь головою, чи каменем у голову.

— Не кажи такого, дядьку Анагностисе. Тебе послухати, то й жити не треба.

— Ге, не бійся. Хто це чує? А як і чує, то хіба вірить? От, скажімо, я: чи була на світі людина, щасливіша за мене? Я мав ниви, виноградники, оливкові сади, двоповерховий дім — хазяїном був, і дружина попалася мені добра, слухняна, родила тільки хлопців, ніколи очей не підводила щоб глянути мені просто в обличчя, і діти вдалися добрі нема мені на що нарікати. А все одно, якби народився заново, то теж прив’язав би камінь до шиї, як Павліс і стрибнув би в море. Життя важке, що й казати, хоч би й найщасливіше — все одно важке, будь воно прокляте!

— Але чого тобі бракує, дядьку Анагностисе? Чому так тяжко зітхаєш?

— Нічого мені не бракує, кажу ж тобі! От і спробуй тепер, чоловіче добрий, зрозуміти людське серце!

Старий помовчав якусь хвилину, дивлячись на море, що вже ледве видніло в темряві.

— Ех, добре ти зробив, Павлісе! — вигукнув він і потряс палицею.— Нехай жінки голосять, на те вони й жінки, в них розум куций. А ти врятувався, і це знає господь, а тому — бачиш? — не каже й слова.

Дядько Анагностис кинув погляд на небо, потім на гори, що вже тонули в темряві, і мовив:

— Споночіло. Я пішов.

Але він ще постояв у ваганні, мовби пошкодував за тим, що злетіло з його вуст. То була ніби якась велика таємниця, і тепер він силкувався повернути її назад.

Поклавши висохлу руку мені на плече, він сказав, усміхаючись:

— Ти ще молодий, не слухай старих. Якби світ слухав старих, то вже давно б розвалився. А трапиться тобі на дорозі якась удова — бери курс прямо на неї! Одружись, народи дітей, не бійся! Прикрощі — вони для мужніх!

Я допхався до нашого узбережжя, розпалив вогонь і приготував чай на вечерю. Прийшов утомлений, голодний, а ось тепер, перепочивши й повечерявши, відчув якесь нелюдське — тваринне, предковічне — блаженство.

Раптом у віконці з’явилось довгасте пришелепувате обличчя Мімітоса. Він подивився, як я їм, скулячись біля вогню, і хитро усміхнувся.

— Чого тобі, Мімітосе?

— Я приніс тобі, пане, вітання від удови — кошик помаранчів. Це останні, казала, з її саду.

— Від удови? — схвильовано вигукнув я.— Чого це вона мені їх послала?

— За добре слово, каже, що ти увечері замовив за неї перед селянами.

— Яке ще добре слово?

— А хіба я знаю? Так вона мені сказала, так і я тобі переказую!

Він різко висипав помаранчі на моє ліжко, і вся халабуда наповнилася пахощами.

— Я щиро вдячний, скажи їй, за подарунок, і нехай має розум! Нехай має розум, хай і носа не показує в село, чуєш? Хай сидить удома, поки мине якийсь час, поки трохи забудеться лихо. Зрозумів, Мімітосе?

— Більше нічого, пане?

— Більше нічого, ходи здоровий!

Мімітос прискалив око.

— Більше нічого?

— Ходи вже!

Він пішов. Я з’їв соковиту, солодку, як мед, помаранчу, потім ліг і провалився в сон. І всю ніч прогулювався помаранчевим садом. Віяв теплий вітер, бив у мої відкриті груди, і дихалось мені легко, а за вухом у мене стирчала волошка. Двадцятирічним сільським хлопцем походжав я помаранчовим садом, свистів і чекав... Кого чекав, не знаю, але серце моє аж заходилось радістю, я крутив вуса й слухав цілу ніч, як за апельсиновим садом, немов жінка, зітхає море.

Віяв сильний південний вітер. Гарячий вітер з далеких пісків Аравії. У таку пору хмари тонкого піску висять у повітрі, він набивається в горло й легені, тріщить на зубах. Очі запалені, треба зачиняти вікна та двері, коли хочеш з’їсти шматок хліба, не посипаного густо піском.

Стояла спека. В ці болісні дні, коли на деревах розпускалися бруньки, мене теж пройняв загальний стан природи. Безсилля, тривога в грудях, якийсь дрож у всьому тілі, невиразне бажання простого щастя. А, може, воно колись було, може, це спомин про нього?

Такої ж насолоди, такого ж болю в такі дні, коли розпукуються бруньки на деревах, певне, зазнає і спеленута гусінь, відчуваючи, як на її спині, мов дві рани, розкриваються крильця.

Я йшов кам’янистою гірською стежкою, маючи на меті за три години ходу дістатися маленького гірського містечка, яке проступило з-під землі через три чи чотири тисячоліття сну, і тепер знову вигрівалося під своїм улюбленим сонцем, сонцем Кріту. «Можливо,— думав я,— втома від ходи приглушить весняну тугу».

Сіре каміння, металево-сіре, залита світлом гола місцевість, гори без привітної романтичної зелені, саме які я люблю. На одному з каменів сиділа осліплена яскравим світлом сова, з круглими жовтими очима, серйозна, граційна, сповнена таїни. Я почав тихенько, щоб вона не почула,