Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
— Що це? — поспитався голос. Він був різкий і суворий, та він ще зміниться. Той чоловік відчинить двері, й голос його зміниться. Філіп знову постукав: говорити він не міг.
— Що таке? — нетерпляче поспитався голос. — Хто там?
Філіп перестав стукати. Він задихався. Він глибоко вдихнув повітря й видихнув здавленим горлом:
— Я хочу з вами поговорити.
Запала довга мовчанка. Філіп уже хотів було піти, як раптом почув кроки, подих за дверми, клацання; той чоловік запалює світло. Кроки подаленіли, він надіває штани. Філіп відступив і притулився до стіни, йому було страшно. Заскреготів ключ у замковій шпарині, двері відчинилися, й у прохиленому дверному отворі він побачив кудлату руду голову з широкими вилицями і з побитим віспою обличчям. У чоловіка були світлі очі без вій; він з кумедним подивом дивився на Філіпа.
— Ви переплутали двері, — сказав він.
Це був той самий голос, та зараз його було не впізнати.
— Ні, — відказав Філіп, — не переплутав.
— Ну, й що ви від мене хочете?
Філіп дивився на Моріса й думав: «Не варто було». Проте було пізно. Він сказав:
— Я хотів би з вами поговорити.
Моріс вагався; з очей видно було, що він збирається зачинити, тож Філіп хутко вхопився за стулку дверей.
— Я хотів би з вами поговорити, — повторив він.
— Я вас не знаю, — сказав Моріс. Його безбарвні очі були тверді й кмітливі. Він скидався на слююсаря, котрий прийшов полагодити кран у ванній.
— Що там таке, Морісе? Що він хоче? — почувся стурбований голос Зезети.
Голос був справжній; справжнім було і її невидиме ніжне обличчя. Сном було грубе Морісове обличчя. Маренням. Голос погас; ніжне обличчя згасло; з пітьми виринуло Морісове обличчя, жорстке й масивне, справжнє лице.
— Тут якийсь незнайомий тип, — відказав Моріс. — Хтозна, що йому треба.
— Я можу стати вам у пригоді, — пробелькотів Філіп.
Моріс окинув його недовірливим поглядом. Він бачить мої фланелеві штани, подумав Філіп, мої черевики з телячої шкіри, мою темну піжамну куртку з хутряним коміром.
— Я… я був поруч у кімнаті, — сказав він, упираючись у двері. — І я… клянуся вам, я можу стати вам у пригоді.
— Йди сюди, — погукала Зезета. — Облиш його, Морісе, нехай йому.
Моріс і далі дивився на Філіпа. Він трохи подумав, і його насуплене обличчя трохи поясніло.
— Вас послав Еміль? — трохи стишивши голос, поспитався він.
Філіп опустив очі.
— Так, — відказав він. — Еміль.
— Далі?
Філіп здригнувся.
— Я не можу тут говорити.
— Звідки це ви знаєте Еміля? — нерішуче поспитався Моріс.
— Дозвольте мені ввійти, — благально сказав Філіп. — Що станеться, якщо ви впустите мене до кімнати? А в коридорі я нічого не можу вам сказати.
Моріс прохилив двері.
— Заходьте, — сказав він. — Але не більше, ніж на п'ять хвилин. Я хочу спати.
Філіп увійшов. Кімната була точнісінько, як у нього. Та на стільцях висів одяг, панчохи, труси, на червоній кахляній підлозі біля ліжка стояли жіночі черевички, а на столі газова плита з каструлею. Тхнуло холодним смальцем. Зезета сиділа на ліжку, запнувши плечі бузковою вовняною хусткою. Вона була негарна, з глибокими і меткими очицями. Вона вороже дивилася на Філіпа. Двері зачинилися, й він здригнувся.
— Ну? Ну, й що ж він хоче від мене, той Еміль?
Філіп тривожно дивився на Моріса; він уже не міг балакати.
— Ну ж бо, кажіть хутчій, — розлюченим голосом озвалася Зезета. — Завтра вранці він їде, нічого нам зараз набридати.
Філіп розтулив рота і зробив відчайдушне зусилля, та марно. Він бачив себе їхніми очима, це було нестерпно.
— Я до вас французькою балакаю чи ні? — поспиталася Зезета. — Кажу ж вам, завтра він їде.
Філіп обернувся до Моріса і здавлено промовив:
— Не треба їхати.
— Куди?
— На війну.
У Моріса був приголомшений вигляд.
— Це нишпорка, — заверещала Зезета.
Опустивши руки, Філіп втупився у червоні кахлі, він геть закляк, це було майже приємно. Моріс узяв його за плече і струсонув.
— То ти знаєш Еміля чи ні?
Філіп не відповів. Моріс дужче струсонув його.
— Ти будеш говорити? Я поспитався в тебе, чи ти знаєш Еміля.
Філіп звів на Моріса відчайдушні очі.
— Я знаю старого, який робить фальшиві паспорти, — тихо і швидко відказав він.
Моріс зненацька відпустив його. Філіп опустив голову й додав:
— І вам зробить.
Запала довга мовчанка, потім Філіп почув переможний голос Зезети:
— Казала ж я тобі, що це провокатор!
Він зважився звести погляд, Моріс люто дивився на нього. Ось він простягнув свою здоровецьку волохату лапу, й Філіп сахнувся назад.
— Неправда, — затуляючись ліктем, вигукнув він, — неправда, я не шпиг!
— То чому ти приліз сюди?
— Я пацифіст, — мало не плачучи, відказав Філіп.
— Пацифіст! — приголомшено повторив Моріс. — Чимало я бачив, але щоб таке!
Якусь мить він чухав потилицю, а потім зареготався.
— Пацифіст! — повторив він. — Скажи, Зезето, ти щось розумієш?
Філіп затремтів.
— Я забороняю вам сміятися! — тихо сказав він. Потім прикусив губи, щоб не заплакати, й додав: — Навіть якщо ви не пацифіст, то все одно мусите мене поважати.
— Поважати тебе? — повторив Моріс. — Поважати?
— Я дезертир, — з гідністю сказав Філіп. — Якщо я пропоную вам документи, то тільки тому що й собі замовив. Завтра я буду в Швайцарії.
Він дивився Морісові просто в обличчя: той насупив брови, на чолі у нього виникла бганка у вигляді літери Y, здавалося, він міркував.
— Їдьте зі мною, — сказав Філіп. — Грошей у мене вистарчить для двох.
Моріс гидливо зиркнув на нього.
— Смердючко ти мала! — вигукнув він. — Ти бачиш, яка на ньому вдягачка, Зезето? Звичайно ж, війна тебе жахає, звісно ж, ти не хочеш битися з фашистами. Ти радше цілувався б із ними, правда ж? Вони ж боронять твої грошики, паненя ти собаче!
— Я не фашист, — відказав Філіп.
— Ага, виходить, я фашист? — вигукнув Моріс. — Ану вшивайся звідси, лайно! А то мені терпець урветься!
Філіпові ноги хотіли тікати. Його ноги і його ступні. Та він не тікатиме. Насилу ступаючи, він підійшов до Моріса і змусив опуститися свій хлопчачий лікоть, який сам піднімався. Він дивився Морісові в підборіддя; він не зважувався глянути в його світлі очі без вій, він твердо промовив:
— Не піду.
Якусь мить вони стояли один перед одним,
