Уран - Микола Якович Зарудний

— Воно, конешно, полєзні скопаємі і цей уран, але...

— Я теж про зорі думаю,— сказав Ничипір.— Так що готуй, Савко, обід, а ми тобі пособимо.

— З жінками приходити? — поцікавився Динька.— Бо моя Текля...

— З жінками розмови не вийде,— відповів Ничипір.

— Після другої чарки потягне їх на пісню, і буде концерт,— підтримав Кожухар.

— Жінок не брати,— вирішив Савка,— бо вони тому Турчину так затуркають голову, що він три дні до пам'яті не прийде. Хто ж домовиться з Арсеном Климовичем?

— Я! — вихопився Петро Перепічка.— Його друг стояв у мене на квартирі, і я все чисто знаю про полєзні... секретні скопаємі...

— Кожухар його запросить,— сказав Сніп.— Тільки, Михею, не дуже по селі роздзвонюй. Це діло тонке. Ми з вами цей колгосп засновували, то нам і говорити. Платона й Макара я сам покличу, хай послухають.

— Не сумнівайтесь,— запевнив Михей.— Я вам Турчина доставлю вмент. Але грошей мені для всякої там бакалеї підкиньте, бо мене цей «Запорожець» вже скоро з торбами по світу пустить. Таке мале, а поїдом гроші їсть: то бампери, то радіатори купляй, то ресори міняй, то поршні. Люди думають, що я вже півсвіту на ньому об'їздив, а він тільки триста кілометрів набігав.

— У такі руки потрапив,— засміявся Мазур.

— Щоб він пропав,— сплюнув Кожухар,— краще був би холодильника взяв або самовара.

— То продай,— порадив Динька.

— Ні. Де ви бачили! Що про мене люди подумають? Виграв машину і продати? — вголос, міркував Кожухар.— Хіба я спекулянт? Мені дурних грошей не треба.

Поєдинок між «Запорожцем» і Михеєм закінчився перемогою Кожухаря. Це підтвердило тезу, що людина керує машиною, а не навпаки. При самовідданій допомозі Юхима й Максима Кожухар майже оволодів мистецтвом водіння автомобіля, хоч сам «Запорожець» в цьому не був переконаний і, як доказ своєї правоти, з гордістю носив шрами, одержані в поєдинку зі своїм господарем.

«Запорожець», як це не дивно, не мав ніяких стосунків з Ганною, бо після тієї незабутньої подорожі до Косопілля вона обходила його десятою дорогою. А оскільки машина стояла на подвір'ї і десятої дороги не було, то вона накривала «Запорожця» ряднами, щоб не бачити. Згодом, незважаючи на протести Ганни, Кожухар причепив до хліва гараж, і тепер «Запорожець» стояв у темниці, правда, без усяких замків, бо в Михея їх не водилося.

«Запорожець» боявся Ганни, власне, її слова, бо все, що лиш вона пророкувала їм («Запорожцю» й Михеєві), збувалося.

— Поїду я, Ганю, на практику,— казав, наприклад, дружині вдосвіта Михей.

— Їдь уже, тільки ж дивись, бо знову капота помнеш.

І що ви думаєте? Михей умудрявся й на леваді знайти стару вербу і врізатися машиною.

Тиждень вечорами клепає Максим капот, вирівнює, й знову вирушає Михей в дорогу.

— Ти вже хоч ресори не зламай,— наказує Ганна, відчиняючи ворота.

Звичайно, Михей, після такого застереження, поїде не дорогою, а берегом Русавки, з розгону заїде в глинище, «Запорожець» підскочить, і — хрясь — нема ресори.

— Щоб він тобі вже згорів! — побажала Михеєві Ганна, даючи гроші на ресори.— Ми ж на нього вдвох не заробимо.

І що ви гадаєте? Заманулося Кожухареві поїхати на Видубецькі гори. Туди якось добралися, а коли вже вертали додому, то замкнуло дротики в моторі й «Запорожець» почав горіти. Добре, що Михей не розгубився та накинув свого піджака на мотор і погасив.

І все ж Михей одержав права у косопільській міліції. Капітан і сержанти всю душу висотали з Михея, перевіряючи його знання. По теорії Кожухар відповідав без заминки, правила вуличного руху визубрив так, що міг би стояти регулювальником у Москві біля Білоруського вокзалу в години «пік». Автоінспектори, пам'ятаючи перший Кожухарів рейс до районного центру, так екзаменували його, ніби він мав їздити не на маленькому «Запорожці», а принаймні водити атомний всюдихід з електронним управлінням.

Нарешті Михеєві урочисто вручили права, побажали безаварійної їзди й провели до машини.

Михей відкозиряв начальнику і його підлеглим, хвацько розвернув машину і, зім'явши колесами червону бляшану урну, по квітнику гордо вибрався на трасу Косопілля — Сосонка. Міліцейських свистків Кожухар не чув...

Тому тепер, коли доводилося їздити в Косопілля, Михей залишав машину в якомусь провулку, а сам ішов на розвідку і, якщо на центральному майдані не було автоінспектора, то просувався далі.

Так він зробив і сьогодні, бо на базу райспоживспілки треба було неодмінно їхати через майдан. Міліціонера не було, і Михей прошмигнув за високу браму. Завідувач бази, давній знайомий Кожухаря, сам виніс кілька пляшок дефіцитного вірменського коньяку й «Столичної» з медалями. Михей уперше бачив таку розцяцьковану медалями пляшку.

— Хто ж це їй такі медалі начіпляв? — дивувався Михей.— Одні пишуть, що це отрута організму, а другі медалі вішають, певно, алкоголіки.

— Дурний і від борщу сп'яніє, — сказав завідувач бази. — А крепльоний напиток створений для радості жизні, як писав товариш Горький, і для виконання фінансового плану. А медалі чіпляються на міжнародних виставках, Михею.

— Що, й горілку возять на виставку?

— Возять, бо це експорт. Збираються в якійсь, наприклад, Швейцарії представники з багатьох країн, ті, що розуміються на випивці... П'ють... днів двадцять. І щоранку записують собі в блокнотики — як себе почували: чи боліла голова, чи хотілося розсолу... Якщо не боліла й ще хочеться випити — медаль...

— Покуштували б вони ту, що колись Маланка гнала, всі медалі повіддавали б,— запевнив Кожухар.— Ото був експорт!

Якби «Запорожець» умів говорити, то він би сказав Михеєві, щоб не дуже поспішав з бази, бо на майдані