Помилка - Світлана Талан

вугіллям, але вода, його рідна стихія, остудила пекуче тіло, освіжила зябра, і він зітхнув. Можливо, це сон і людина змилостивилася й знову подарувала йому життя? Але людина була винахідливою. Чоловік придумав ще більш витончені тортури. Він вмочив його змучене тіло в борошно, яке відразу забило зябра, і поклав у киплячу олію. Карась підстрибнув, зібравши останні сили, намагаючись позбутися болю. Але олія була така гаряча, що він почув запах своєї смаженої плоті. Останнім, що промайнуло у свідомості Карася, була картина, де чиста та свіжа вода, а в ній він, його дружина й діти. Усе навколо затуманилося, попливло, і Карась зробив останній подих із полегшенням, вирішивши, що вже відмучився, але життя не поспішало покидати його тіло. Він відчув, як від болю його очі полізли з орбіт. Він кинув останній погляд на людину, яка вигадала для нього ці тортури. Карась подумав, що своєю смертю він продовжить життя своєму катові, але прийде час, коли тіло людини буде горіти в пеклі в киплячій смолі, а вона буде кричати: „Чому?!”».

Микита закінчив писати. Тільки тепер помітив, що весь спітнів і піт капав прямо на аркуші зошита. Хвилини екстазу минули, і він уже не міг писати. Утомлений, ліг на ліжко, не роздягаючись – на це в нього, як у героя його розповіді, не залишилося сил. Микита знав, що завтра він не буде перечитувати написане, щоб відкоригувати або щось змінити в тексті. Він так само знав, що прихід наступного дня його не радуватиме. Як завжди, буде жахлива депресія, у роті буде сушити, не захочеться навіть їсти. Та й як їсти, коли світ навколо не милий, а ще нудить і болить шлунок?

Розділ 41

Захар Єфремович нагадав Вероніці про себе раптовим дзвінком. Добре, що вона саме йшла на виклик. Дзвінок її так налякав, немов телефонували з того світу. Серце тривожно затріпотіло в грудях, як у загнаного в пастку звіра. Вона усвідомлювала, що зробила помилку, за яку тепер розплачується. Надалі вона буде обачнішою, бо жити весь час у напруженні і здригатися від кожного дзвінка ставало нестерпно.

– Я ж просила тебе більше не телефонувати, – сказала вона замість привітання.

– Пробач, що потривожив, – прозвучало для неї несподіванкою, – я не збирався втручатися у твоє особисте життя, але дещо трапилося.

– Що?

– Мені потрібна твоя допомога, – сказав він.

– Моя?! І чим же я можу тобі допомогти? – запитала Вероніка, трохи заспокоївшись.

– Я не можу все пояснити по телефону – це довго і в мене залишилося мало грошей на рахунку. Зараз телефон вимкнеться, і я залишуся сам на сам зі своїми проблемами.

– Захаре, я ніяк не зможу вирішити твої проблеми, – сказала вона. – Так що бувай!

– Вероніко, – попрохав він, – почекай, не відмовляйся! Мені справді дуже погано!

– Виклич «швидку», – порадила вона. – У мене все одно немає транспорту.

– Я зараз пришлю за тобою машину. Де ти зараз знаходишся?

– Краще сам їдь до лікарні, – порадила Вероніка.

– Не знаю, чи допоможуть мені там. Мені потрібна твоя порада. Я тебе ніколи ні про що не просив, а зараз дуже прошу. Не відмов у моєму проханні, і я обіцяю, що більше тебе не потривожу.

Вероніка задумалася. У його голосі були тривога й невпевненість. Можливо, варто приїхати, щоб раз і назавжди обірвати цей ганебний зв’язок…

– Кажеш, що більше мене не потривожиш? – перепитала.

– Даю слово.

– Ніколи?

– Ніколи!

– У мене залишився ще один пацієнт.

– Назви адресу, де ти будеш, – сказав Захар Єфремович.

Вероніка з неприхованим хвилюванням переступила поріг будинку Захара Єфремовича.

«Як ніч і день, зима й літо», – подумала вона, порівнявши своє убоге житло з розкішшю будинку, у якому опинилася. Їй здавалося, що вона жебрачка, яка не працює, а живе тільки тим, що Бог пошле. Але ж вона все життя працює не покладаючи рук, намагаючись побачити світло в кінці темного тунелю, а воно все віддаляється.

Захар Єфремович не міг не помітити, як захоплено Вероніка дивиться і на картини в золотій оправі, і на багато оформлений камін із гордо завмерлими на ньому бронзовими статуетками, і на дорогі італійські меблі з натурального дерева. Увійшовши до будинку, вона зняла біля порога свої стоптані чорні дешеві босоніжки й тепер виглядала трохи безглуздо серед цієї розкоші.

Захар Єфремович мимоволі згадав своїх колишніх жінок, які жили в цих стінах. Вони були доповненням до інтер’єру, а Вероніка – зайвий елемент, який випадково потрапив сюди і готовий зникнути будь-якої миті. Але Захару Єфремовичу не хотілося, щоб Вероніка зникала. У своїй розгубленості, вражена побаченим, вона приваблювала його все більше й більше. Він уже уявив собі, як вона входить до цієї кімнати на високих підборах, витончена, красива, доглянута, з макіяжем і новою зачіскою. Такою він хоче її бачити. І так буде, бо Захар Єфремович завжди домагається того, що намітив. Він не любить недоведених до кінця справ. Йому довелося багато чого переосмислити й передумати. Підсумком його роздумів було те, що саме Вероніки йому не вистачає в цьому будинку. Її майже дитяча наївна усмішка повинна прикрасити стіни його будинку не гірше за дорогі картини. Не так просто змусити її змінити свій звичний плин життя. Вероніка належала до тієї категорії людей, які, вдягнувши одного разу на себе хомут, звично будуть ходити в ньому, так і не пізнавши всі принади життя. Для того, щоб змусити її розлучитися з минулим, Захар Єфремович придумав нехитрий план, для здійснення якого йому потрібно було під будь-яким приводом виманити Вероніку з дому, щоб зустрітися з нею саме тут. Зробити це виявилося навіть простіше, ніж він думав. Наївна простота! Вона справді повірила, що він, Захар Єфремович, який може не все, але дуже багато чого, потребує її допомоги. Йому подобалося бачити захоплення в її очах, і він вирішив показати їй будинок і садибу.

– Т-а-а-к, – протягнула Вероніка, – шикарно ти живеш!

– Намагаюся жити не гірше, ніж інші.

– Я теж стараюся, – сказала вона із сумом у голосі, – але в лікарів дуже навіть скромна зарплатня.

– Працювати можна двома руками, а заробити однією головою. Утім, це я так, до слова. Значить, тебе не влаштовують ні зарплатня, ні твій побут?

– Напевно, – сказала вона невизначено.

– Це добре, що в тебе є мужність подивитися правді в очі. Я зустрічав таких людей, які їдять хліб із сіллю й кажуть, що все їх влаштовує.

– Можливо, у них запити невеликі.

– Ні, у них просто погано з фантазією.

– Усе пізнається в порівнянні, – сказала Вероніка. – Поки не бачиш