У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

коли мені знову захотілося поцілувати її, я знав, що минатиме година по годині, але вона ніколи більше не буде зі мною, я повсякчас осягав для себе це відкриття, бо відчувши — вперше — її такою, якою вона була за життя, в реальній дійсності, відчувши, як у мене от-от порветься серце, наповнене нею до щерти, відзискавши її нарешті, я дізнався, що утратив її повік. Утратив повік; я не міг зрозуміти і силкувався перетерпіти біль цієї суперечности: з одного боку — життя, ніжність, що існували в мені в мені такими, як я їх знав, тобто створеними для мене; любов, яка так самовіддано жила мною, ставила мене в центр, постійно виливалася на мене, що кебета великих людей, всіх геніїв сущих з почину світа не була варта в бабусиних очах жодної моєї вади; а з другого боку, скоро я зазнав наново, ніби в теперішності, цього раювання, як відчув, що воно пронизане летючим, ніби пульсівним фізичним болем, певністю небуття, і це небуття затерло мій спогад про цю ніжність, знищило це життя, зруйнувало минулим числом наше взаємне призначення, зробило з бабусі, шли я знову побачив її, ніби в свічаді, звичайнісіньку чужинку, яка випадком провела кілька років укупі зі мною, як могла б прожити їх із кимось іще, але для якої я і перед тим був би нічим, і після того залишився б нічим.

Усе, що мене останнім часом тішило, я віддав би зараз за єдину втіху: підчистивши минуле, полегшити бабусину колишню муку. Отож я не тільки згадував її, згадував її шлафрок, стрій, перетворений у теперішній моїй уяві на символ, так він надавався для клопотів, мабуть, шкідливих, але й приємних, які вона брала на себе ради мене; потроху я почав пригадувати всі ті вибрики, яких допускався, аби показати їй, що мені зле, симулюючи свої страждання, допускався, щоб завдати їй прикрощів, а потім стерти ці прикрощі поцілунками, — я уявляв собі, ніби моя ніжність так само як і моє щастя здатні ощасливити її; а найгірше: нині для мене все щастя було в тім, щоб відшукати у своєму спогаді сліди щастя, розлитого на овалі її личка, вирізьбленому чулістю, а колись же я з безглуздою злостивістю намагався зігнати з нього навіть промінчик радощів, як, скажімо, того дня, коли Сен-Лу знімав бабусю і коли я, узрівши, з якою дитинною, майже кумедною грайливістю вона у крислатому брилику позує в напів-затінку, кинув їй сердито кілька ущипливих слів, від яких личко її скривилося, бо вони влучили в ціль, діткнули її; тепер, шли я навік утратив змогу розрадити бабусю, обцілувавши її, ці слова роздирали мене.

Нині годі було стерти гримасу з її обличчя і втишити щем її серця або, точніше, мого; бо мертві живуть лише в нас, і ми завдаємо собі удару за ударом, коли затято згадуємо про удари, якими били ми по них. Я мучився моєю мукою, попри всю її болісність, я відчував, що її спричиняє спомин про бабусю, і для мене то був доказ, що спогад про неї живе в мені. Я відчував, що, тільки страждаючи, я пам’ятаю про неї так ясно, і мені хотілося, щоб ще міцніше вбилися в мене цвяшки, які примоцьовували до мене пам’ять про неї. Я не пробував угамувати свою гризоту, при-оздобити її, вдати, ніби бабуся десь у від’їзді, що наша розлука тимчасова і що наразі мені залишається звертати до її світлини (тієї, яку зробив Сен-Лу і яку я взяв із собою) слова та молитви, як до істоти, яка розлучена з нами, але не втратила своєї особистосте, знає нас і пов’язана з нами нерозривними узами. Я не робив таких спроб, бо хотів не лише страждати, але й шанувати відрубність мого страждання, шанувати таким, як я несамохіть його відчув; і мене поймала хіть страждати безперервно, скоряючись законам цього страждання, щоразу, як поставала химерна розбіжність між схрещеними в мені посмертним існуванням і небуттям. Звичайно, я не відав, чи добуду бодай дещицю істини з цього болісного і досі незбагненного враження, але я знав, що як колись і добуду, то лише завдяки йому, такому своєрідному, такому раптовому, не підказаному мені моїм розумом і не злагодженому моєю легкодухістю, я знав, що сама смерть, несподівана об’ява смерте, вижолобила в мені, наче перун, за якимсь надприродним і нелюдським графіком подвійну й таємничу борозну. (Досі бабуся була пущена мною в забуття, і нині шкода було й гадки про те, щоб спробувати вхопитися за нього й добути істину з нього, бо забуття — не що інше, як нсгування, скволення думки, нездатної вже відтворити якусь живу життєву подробицю і змушеної підмінювати її умовними і байдужими образами.) Одначе інстинкт самозбереження і вигадливість розуму в тім, щоб уберегти нас від болю, починали вже будувати на ще димучих руїнах, закладаючи підмурки свого корисного і зловорожого витвору, бо надто вже я віддавався солодощам спогадів про якісь думки дорогої мені істоти, наче вона ще й нині могла висловити їх, наче вона існувала й досі й наче і я сам ще й досі існував для неї. Та тільки-но я здолав заснути, тієї правдомовнішої години, коли очі мої закрилися для всього надвірнього, світ сну (на порозі якого розум і воля, раптово спаралізовані, не могли вже оборонити мене від жорстокосте моїх життєвих вражень) відбив, заломив у нарешті вузькій і тепер прозорій глибині таємничо освітлених надр болісний синтез посмертного життя і небуття. У світі сну наша підсвідомість, залежна від розладу наших органів, прискорює серцебиття чи віддих, бо якщо впорснути нам, сонним, у жили звичайну дозу переляку, смутку, скрухи, то вона діє в сто разів дужче; тільки-но ми, щоб пропливти артеріями підземного міста, пускаємося по чорних хвилях нашої крови, як по хвилях внутрішньої Лете, без кінця лукуватої, перед нами постають величні пишні постаті, підступають до нас і даленіють, залишаючи нас у сльозах. Опинившись під темним склепінням, я кинувся шукати бабусі, але марно; а все ж я знав, що вона ще існує, але живе якимсь притлумленим життям, таким самим блідим, як життя спогаду; смеркалося, і вітер усе розбирався; мене мав відвести до неї батько, а він не приходив. Нараз мені забракло повітря, серце ніби заклякло, я згадав, що від кількох тижнів усе забував написати до бабусі. Що вона може думати про мене? «Господи, — сказав я собі, — як вона, мабуть, нудить