Лицарі любові і надії - Леся Романчук

То тут, то там — звук розрізаного брезенту, зойк чергової втрати.

Ранок.

— Кто хочет папасть в харошеє место — падхаді па аднаму. Не больше десяті! Мест мало.

— Це хто? — шепотілися.

— А дідько їх знає. Кажуть — нарядчики. За хабара можуть прилаштувати кудись у вигідне місце, — переповідав почуте Степан. — Романе, може, і ми що в лапу сунемо?

— А в нас нічого зайвого немає. Бач, вони до литовців пішли, там є чим поживитися.

По обіді литовців викликали на «медогляд». Завели до барака, звеліли роздягтися до білизни. Щось там наче оглядали... Потім і «лікарі» у білих халатах, і речі зникли без сліду.

Зона кипіла. Нахабство «сук» обурювало. Кожен, хто потрапляв до рук обдурених і обкрадених, тепер був битий вже не лагідно, а по-справжньому. Трупи, викинуті за двері, нікого не дивували. Ніхто й не пробував шукати винних. Знайди їх у цій веремії.

А кипіння не вщухало.

І вибухнуло.

Зірвалося на рапт багатоголосе «Ура!», і вісім сотень урка-ганів кинулося на штурм барака. Дрючки, виламані звідкілясь палиці замиготіли в тісному просторі намету, дістаючи і чужих, і своїх, полетіло каміння, блиснули, звідкіля тільки й взялися, ножі й заточки. Крики, тріск поламаних нар, вереск поранених, «Ура!», триповерховий мат і поверх усього — автоматні черги конвою та кулеметні — з вишок. Спершу поверх голів, потім — насліпо крізь брезент наметів.

Кулі діставали усіх, і винних, і ні. Люди падали, не в змозі зрозуміти, звідки кара і за віщо. Роман кинувся допомагати пораненим, знову не дуже розбираючи, хто тут свої. Зате Іван Гнатюк зі Степаном видерлися на верхні нари і вимахували дошками, поціляючи в голову кожному, хто мав ножа. Хтось із литовців, здоровенний, мов дуб, майже висів над проходом, вчепившись за крокву намету лівою рукою, а довбнею у правиці вправно мітив тім’ячка «шурмовикам»-нападникам. Що поцілить — то хрусне череп. Нерухомі і ще живі тіла перегородили прохід.

Завзято, люто відбивалися в’язні. всі залишки сили вкладали в удари, мов мстилися лютому звірові, що загнав їх сюди, на край землі, що знущається не по-людськи. То хай нелюдяно й отримує.

Роман намагався допомогти тим, кому ще було можна — зупиняв кров, тісно перев’язуючи руки й ноги вище рани, бинтував шматками роздертих сорочок, примовляв: «Терпи, брате, терпи». Не розрізняв, хто із тих «братів» — наш, а хто — їхній.

Над головою літали дошки і кулі, ревіння й постріли перекривали стогони і переможний рев, а Роман вершив свою справу навколішки, між нарами. Може, це й врятувало йому життя — куля не досягнула.

У барак увірвалися охоронці. Автомати заговорили хором, і бійка вщухла. Коли співають гармати, дрючки мовчать. Вже навіть не свідоме бажання жити гнало людей подалі від куль — інстинкт самозбереження. І хто знає, чи не мудріше було дозволити милосердній сталевій осі уп’ястися в серце й обірвати долю просто зараз, наприпочатку муки справжньої. Та життя підсвідомо протестує проти смерті, коли бачить її впритул. Ті, хто вцілів, висипалися з намету, мов горіхи з розірваної торби. Іван з товаришем встигли вискочити крізь проріз у брезенті.

Автоматники воздвиглися над Романовою головою. Штурхан у плечі вибив з рук шмат відірваної від сорочки пораненого тканини для чергової перев’язки.

— Не заважайте, — кинув через плече, — зачекайте, зараз закінчу.

— Ти сматрі на нєво! Ти што, доктор, што лі?

—Я лікар. А цих забирайте обережно, у них джгути. А джгут може стояти не більше двох годин. Інакше — гангрена! Так і скажіть своїм лікарям, не забудьте!

— Ти тут не командуй! Раскамандивался! Слава какіє знаєт — ґанґрєна... Давай насі лучше етіх нєдобітих. А ви — пакойніков.

— А етава куда, таваріщ лейтенант? — вказав на Романа солдат, коли останній поранений опинився у кузові вантажівки.

— А с німі, в санчасть. Пусть медіцине сам со сваімі жгутамі ґолаву марочіт. Может, хоть каво аткачают. І так жмуріков хоть атбавляй, начальство ґолаву снімет. Ну, адін, ну, десять, а тут...

І Роман поїхав у кузові вантажівки, повній стогоном і передсмертним хрипом. Тримав на колінах голову якогось хлопчиська, мабуть, урки, ловив погляд синіх-синіх, уже захмарених близьким подихом смерті очей, вслухався у безтямне белькотіння, де святе «Мамочко!» перепліталося із сатанинським «бл...». Кожен по-своєму прощається із земним, кожному свій шлях і на землі, і на небі, а цей пекельний котел, куди чорти в погонах шуфлями ешелонів жбурляють грішних і праведних без розбору, накипає смоляно-чорним і варить душі й тіла, вкорочуючи шлях до останнього прощання. Дві машини наповнили трупами і повезли кудись поза зону. Роман без болю глянув услід. Для них всі жахіття скінчилися. Чи ж не на краще — відмучитися вже тут, у першому колі пекла, чи не милосердніше?

Тих, хто вирвався живим і неушкодженим із цієї м’ясорубки, перевели у третю зону. Там «сук» не було, а «чєстниє вори» ставилися до учасників «сучого побоїща» навіть з якоюсь повагою. Грабунки припинилися. А може, красти нічого стало — що у голого візьмеш?

Котел кипів, чорти перемішували людське вариво. І перемішували так, що часто друзі опинялися нарізно. Іван Гнатюк залишився в бараку сам. За натурою невгамовний, не терпів кривди, а тепер, коли нікому стало втишувати, осмикувати, і зовсім перестав рахуватися із небезпекою, яку накликав на свою голову власним же язиком.

Якось солдат на вишці завів улюбленої пісні:

— «Широка страна моя родная,

Много в ней лесов, полей и рек».

Ну, співаєш собі, то й співай! Фальшиво, зате голосно. Та солдата як перемкнуло на одних і тих самих рядках. Чи то слів не знав далі, чи навмисне збиткувався над вухами в’язнів, та безупину повторював: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!»

Іванове поетичне вухо не терпіло безглуздя у слові та фальші в мелодії. Терпів,