Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
Завмерши на хіднику, він вдивлявся у вікна, силкуючись угадати, в якій кімнаті спить вона. Н-О-Л-А. Люба Нола. Він довго стояв там. Раптом йому вчувся якийсь гамір; хотів одійти далі, та налетів на сміттєві баки, що перекинулися зі страшенним гуркотом. У хаті спалахнуло світло, і Гаррі чимдуж кинувся тікати; повернувшись до Гусячої бухти, вмостився за письмовим столом і спробував писати. Початок липня, а він так і не почав свій великий новий роман. Що з ним буде? Доведеться повернутися до свого злиденного життя. Він ніколи не стане письменником. Він узагалі ніким не стане. Вперше в житті захотілося вкоротити собі віку. О сьомій ранку заснув простісінько за столом, поклавши голову на свої покреслені, подерті чернетки.
О пів на першу в службовій убиральні «Кларксу» Нола хлюпнула собі в лице водою, щоб не так помітно було її заплаканих очей. Вона плакала цілісінький ранок. Сьогодні субота, а Гаррі нема. Він більше не хоче бачити її. Суботи у «Кларксі» — то були їхні побачення; і ось він уперше не прийшов. Прокинувшись, вона ще була сповнена надії: він прийде, перепросить, що був такий недобрий, і вона, звісно, вибачить йому. Думка про те, що вона знову його побачить, додала їй доброго гумору; збираючись на роботу, навіть трохи нарум’янилася, щоб сподобатися йому. Та за сніданком мати заходилася суворо її шпетити.
— Ноло, я хочу знати, що ти від мене приховуєш.
— Нічого я не приховую, мамо.
— Не бреши матері! Гадаєш, я нічого не бачу? Думаєш, я дурепа?
— Ох, мамо, ні! Нічого такого я не думаю!
— Хіба я не бачу, що ти вдома не буваєш і весела така вся, та ще й фарбуєшся?
— Мамо, я нічого поганого не роблю. Слово честі.
— Гадаєш, я не знаю, що ти їздила до Конкорда з тією малою блудяжкою Ненсі Геттевей? Ти паскудне дівчисько, Ноло! Мені соромно за тебе!
Отець Келлерґан вийшов із кухні, подався до гаража і замкнувся там. Як і завжди під час отих сварок: він нічого не хотів знати. І ввімкнув свій програвач, щоб не чути ударів.
— Мамо, слово честі, я нічого поганого не роблю, — повторила Нола.
Луїза Келлерґан із відразою і зневагою озирнула доньку. Потім посміхнулася:
— Нічого поганого? Знаєш, чому ми поїхали з Алабами… Знаєш, правда ж? Чи, може, хочеш, щоб я нагадала тобі? Йди сюди!
Вона вхопила Нолу за руку і потягла до кімнати. Змусила роздягнутися і дивилася, як донька тремтить зо страху в самій спідній білизні.
— Чому ти в ліфчику?
— Бо в мене груди, мамо.
— У тебе не повинно бути грудей! Ти ще маленька! Скинь ліфчика і йди до мене!
Нола скинула бюстгальтер і, голісінька, наблизилася до матері. Та взяла з її парти залізну лінійку і, окинувши доньку поглядом з ніг до голови, замахнулася і вдарила лінійкою по її пипках. Била сильно, довго, і коли дівчина корчилася від болю, наказувала їй стояти спокійно, а то буде гірше. Лупцюючи доньку, Луїза повторювала: «Не можна брехати матері! Не можна бути бридким дівчиськом, зрозуміла? Годі вже за дурепу мене тримати!». З гаража на повну гучність линув джаз.
У Ноли вистачило сили піти у «Кларкс», бо вона знала: там буде Гаррі. Тільки він давав їй силу, щоб жити, і вона хотіла жити для нього. Та він не прийшов. Засмучена і розгублена, Нола цілісінький ранок проплакала, сховавшись у вбиральні. Піднімала блузку і дивилася в дзеркало на свої понівечені груди: вони були геть у кривавих синцях. І думала, що мати правду каже: вона гидка й потворна, тим-то Гаррі й не хоче її більше бачити.
Раптом у двері постукали. То була Дженні.
— Ноло, що ти там робиш? У ресторані повно людей! Іди до клієнтів!
Нола перелякано відчинила двері: певне, Дженні покликали інші кельнерки й поскаржилися, що Нола весь ранок просиділа у вбиральні. Та Дженні зайшла до «Кларксу» випадково. Точніше, сподіваючись побачити там Гаррі. Натомість побачила, як мляво йде обслуговування.
— Ти плакала? — здивувалася Дженні.
— Я… я погано почуваюся.
— Вмийся і йди до зали. Я допоможу, поки людно. В кухні не можуть впоратися.
Пополудні, коли в ресторані знову стало спокійно, Дженні налляла Нолі лимонаду, щоб утішити її.
— Випий, — лагідно мовила вона. — Тобі полегшає.
— Дякую. Ти розкажеш своїй матінці, що я сьогодні погано працювала?
— Не переймайся, не розкажу. В усіх бувають хвилини смутку. Що в тебе сталося?
— Нещасливе кохання.
Дженні всміхнулася.
— Та облиш, ти така юна! Зустрінеш іще хорошого хлопця.
— Ох, не знаю…
— Облиш, кажу тобі. Радій життю! Ось побачиш, усе минеться. Уяви собі, зовсім недавно я була точнісінько в такому ж становищі. Почувалася нещасною і самотньою. А потім приїхав Гаррі…
— Гаррі? Гаррі Квеберт?
— Атож! Він такий хороший! Послухай-но… Все це неофіційно, я не повинна тобі казати, але ж ми подруги? І я така щаслива, що можу комусь похвалитися: Гаррі кохає мене. Він мене кохає! Він пише про мене тексти про кохання. Вчора ввечері возив мене до Конкорда на свято Дня незалежності. Це було так романтично!
— Учора ввечері? Хіба він не зустрічався там із видавцем?
— Кажу тобі, він був зі мною! Ми дивилися феєрверк над річкою, це було так гарно!
— То ви з Гаррі… Ви… ви разом?
— Так! О Ноло, ти ж рада за мене, правда? Тільки не кажи нікому. Не хочу, щоб усі знали. Люди, вони ж такі: відразу починають заздрити.
Нола відчула, як стиснулося її серце; раптом стало так боляче, що захотілося померти. Отже, Гаррі кохає іншу. Кохає цю Дженні Квінн! Це кінець, він більш не хоче її. Він навіть знайшов, ким її замінити. Голова пішла обертом.
Закінчивши зміну о шостій, вона ненадовго зайшла додому, а потім подалася до Гусячої бухти. Гарріного авто не було там. І куди ж він поїхав? До Дженні? Від цієї думки їй стало боляче; вона ледве стримувала сльози. Піднялася на декілька сходинок, під маркізу, дістала з кишені конверт і запхала під двері. В конверті були дві світлини з Рокленда: на одній зграя чайок на морському березі, на другій — вони удвох під час тієї мандрівки. Ще там був коротенький лист, декілька рядків, написаних на її улюбленому папері.
Любий Гаррі!
