Побачити Алькор - Володимир Львович Єшкілєв

— Напевне, ви маєте рацію, Іване Ваграновичу. Імена східні. «Хасана», «Асманак». Якісь легендарні герої, епічні персонажі… А цей «Дим'ярит»? Гм…

— Ми з вами тут нічого не вдіємо, — визнав шеф. — У нас із вами мізки на таке не заточені. Я вже тут, грішним ділом, спробував погратись у криптолога, прогнав по «Гуглю» ці імена. Там такого понавискакувало, що сам чорт ногу зламає. Потрібен спеціаліст.

Він ще раз перечитав вірш, про щось поміркував і запитав:

— А що, Агамов був мусульманином?

— Не знаю, — знизав плечима Олег Маркович. — Коли ще я працював у «Ратлоні», ходили чутки, що він чи то прийняв іслам, чи то збирається прийняти. Батько його був мусульманином, напевно обрізав сина… А ісламом Володимир Мансурович завжди цікавився. Мечеть побудував, мав рідкісні видання Корану. Взагалі, він в історії був начитаним. Цитував східних поетів.

— А за манерою спілкуватись я б цього не сказав, — хмикнув директор. — Він зі мною розмовляв, як нарваний бичара з Басарабки.

— Ну ні, базарним бичарою Володимир Мансурович точно не був, — упевнено заперечив старший технік. — Зі мною він завжди дуже коректно розмовляв. І з іншими теж. Я за сім років від нього жодного матюка не чув. Та й Кіра Семенівна ніколи за жлоба не вийшла б. Вона ж узагалі була такою аристократкою, що навіть з шоферами на «ви» і з перепрошеннями. Голосу ніколи не підвищувала. Рівень був ще той… А ви, Іване Ваграновичу, точно із самим Агамовим розмовляли, не з кимось іншим?

— Я розмовляв з людиною, яка назвалась Агамовим, якій я дзвонив до офісу, коли передавав код доступу, і яка потім дзвонила з офісу Агамова мені, — директор вставив до лептопа флешку. — Є записи розмов. Ану, Олеже Марковичу, послухайте.

З динаміка вирвався хрипкий голос.

— Він?

— Та начебто він… — Олег Маркович дослухав записи до кінця. — Голос схожий. Але манера розмови… Ніколи не чув, щоби він так бикував. Зовсім не його це манера… Зрештою, голос можна зімітувати. Навіть технічно це нескладно. Є спеціальні аналогові фільтри, які змінюють голос. Та що я вам буду розповідати, ви й самі все це знаєте.

— Тоді можемо припустити, що мені дзвонив не Агамов, а імітатор, — чи то запитав, чи то ствердив директор. — Значить, він покінчив із собою раніше. Або його змусили це зробити.

— Думаєте, що вірша він написав для тих, хто зрозуміє і за нього помститься? Це його малява така? Послання?

— Можливо. Навіть більш ніж можливо. Наше завдання зараз — зрозуміти послання Агамова. А для цього потрібно фахового сходознавця.

— Зараз уже ніч, — зауважив старший технік. — Я, Іване Ваграновичу, людей уночі піднімати не буду. Давайте так: я зранку подзвоню до Академії наук, з'ясую, хто у них там працює по Сходу. Є відділення арабістики, там повинні бути спеціалісти. Але це все не раніше дев'ятої ранку.

— А в мене, до речі, теж є один сходознавець, — раптом сказав директор. — Він, щоправда, не в Академії працює, але Схід знає. Він Схід шкурою своєю вивчив. Ми з ним колись разом починали служити, але… У полон потрапив, іслам прийняв, одружився на хоразійці, шість років жив у Пакистані, потім у Середній Азії… Він Коран знає, як Леон Кримінальний кодекс. Напам'ять. І головне: щоби його підняти, не треба чекати ранку. Він від зайвої копійки не відмовиться. От зараз я йому і зателефоную.

Розділ 40

З броньованої кімнати Пітер виніс більше запитань, аніж відповідей. В оповіданні про Artes Magnae його автор помістив у центрі Машини порожнечу. Реальна Машина мала вісь. Кола були зроблені не з дорогоцінних матеріалів, а з дерева і пергаменту. А ще поряд із символом «алеф» на «діамантовому» кільці Машини він зауважив знаки, відомі йому з ритуалу тридцятого градуса, — подвійну «Н» — знак святої гори Хередом і стилізований язичок полум'я в ромбику — пароль п'ятого ступеня посвячувальної Драбини Патріарха Еноха. Ці знаки, на його думку, вказували, що, окрім осьового циліндру із лотосом, Машина повинна була мати п'ять обертових кіл, як зазначено було в оповіданні. Насправді ж вона мала лише чотири.

«А де ж іще одне, власне „дерев'яне“, кільце?» — питав себе Костиганов, який зі свого містичного досвіду виніс фундаментальне переконання: у світі символів немає нічого ані випадкового, ані другорядного. Він не насмілився запитати про кількість кіл в інших хранителів. Навіть у середовищі маленьких орденських братств могла існувати ієрархія дозволених знань і допусків. Коли хранителі розійшлися до своїх кабінетів і справ, Пітер зійшов до храмової бібліотеки і довго роздивлявся алхімічні таблиці Фламеля, Валентина і Агріпи. Там він знайшов подібні до побачених на колах комбінації символів. Але в кожному із джерел містилися відмінні від інших трактування цих комбінацій. Нарешті він стомився роздивлятися символіку барочних гравюр і рушив до обсерваторії.

Але не встиг Пітер увійти до скляної піраміди, як ожив мобільник. Дзвонив Командор.

«Щось забув?» — здивувався Костиганов, дав знак Грінченку зачекати, зійшов на другий поверх і активував з'єднання:

— Слухаю вас, Суверене.

— У нас гості, Пітере.

— Хто?

— На лісовому кордоні охорона зупинила джипи. В одному з них Поліна Агамова. Хоче про щось з нами поговорити.

— Поговорити? З ким саме?

— 3 Великим Майстром і зі мною. Але ми вирішили, що тобі теж треба її послухати.

— А не завелика честь для відставної фотомоделі?

— Вона найімовірніша спадкоємиця олігарха. І вона сама до нас приїхала, а це вже про щось свідчить. Але… — Командор зробив багатозначну паузу. — Якщо ти, брате, вважаєш таку зустріч нижчою за твою гідність…

— Де ви тепер? — не став відмовлятися Костиганов. Сама Поліна мало його цікавила. Але, подумав він, удова олігарха може щось розповісти про чаклуна. Жінки не вміють тримати язика за зубами.

— От і добре, — схвалив його рішення Командор. — Ми чекаємо тебе на стоянці.

— Уже йду. — Пітер ще раз піднявся до обсерваторії і вибачився перед Лавром: — Відпочинь ще годинку. Начальство викликає. Алярм.

— Як я тебе розумію, — ввічливо посміхнувся старший оперативник.

У нічній темряві лісове роздоріжжя виглядало таємничо і навіть зловісно. Біля альтанки, немов лаковані броньовики, громадились величезні американські джипи. Хто знаходився в них, роздивитися було неможливо. Охоронці Храму розташувалися ближче до дерев. Костиганов про себе відзначив, що вони тримають зброю напоготові.

Поліна Агамова, одягнена у блискуче темно-сіре комбі, чекала на господарів Храму в альтанці. Вона курила «слімку», встромлену до бурштинового мундштука. Біля Поліни примостилась дівчина модельної зовнішності, довгі ноги якої щільно обтягували смугасті чорно-білі шкіряні штани. Чорна майка і куца, сліпучо-біла курточка доповнювали її контрастний прикид.