Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго
Одного ранку Тельмарш побачив, що жінка зібралася в дорогу і очі її навмання дивилися в гущавину лісу.
— Куди ви йдете? — спитав він її.
Вона відповіла:
— Іду шукати їх.
Він не пробував її затримувати.
VII. ДВА ПОЛЮСИ ІСТИНИ
Через кілька тижнів, заповнених різними пригодами, у Фужерському краї тільки й мови було, що про двох людей, протилежних один одному, які, проте, робили одне діло, тобто билися пліч-о-пліч за велику справу революції.
Дикий вандейський поєдинок тривав далі, але Вандея вже втрачала грунт під ногами. Зокрема в Іль-е-Віллен. Дякуючи молодому командирові, що в Долі протиставив сміливості шести тисяч селян відвагу тисячі п’ятисот патріотів, повстання було якщо не роздушене, то принаймні помітно послаблене й обмежене. Ще кілька не менш вдалих ударів, завданих після того, створили нове становище.
Становище змінилося, але виникло дивне ускладнення.
В усій цій частині Вандеї республіка перемагала — це була річ безсумнівна. Але яка республіка? В близькому остаточному тріумфі її окреслювалися дві форми республіки — республіка терору і республіка милосердя. Одна хотіла перемогти суворістю, друга — лагідністю. Яка переважить? Обидві ці форми, примиренська і невблаганна, мали своїми представниками двох людей, однаково впливових і авторитетних: один був військовий командир, другий — громадянський делегат. Котрий же з них пересилить? Делегат мав велику перевагу. Він прибув з грізним наказом Паризької комуни батальйонам Сантерра: «Ніякої милості, ніякої пощади!» Він привіз декрет Конвенту, в якому проголошувалося: «Смертна кара кожному, хто відпустить ватажка бунтарів або допоможе йому втекти». Він мав необмежені повноваження від Комітету громадського порятунку і наказ коритися йому, підписаний Робесп’єром, Дантоном і Маратом. Другий, солдат, мав одну тільки силу — жалість.
За нього говорили ще його рука, що била ворогів, і серце, яке їх милувало. Бувши переможцем, він гадав, що має право щадити переможених.
З цього походив прихований, але глибокий розлад між цими двома відмінними людьми. Обидва вони боролися з бунтом, і кожен мав для того свій засіб: один — перемогу, другий — терор.
Вся «Діброва» тільки й говорила, що про них. І особливо збільшувало тривожний інтерес до них те, що ці двоє людей, таких протилежних, були щирі друзі, міцно зв’язані духовно. Ніколи ще вище й глибше почуття приязні не єднало двох сердець. Нещадний врятував життя милостивому і дістав шрам на обличчі. Один з них був втіленням життя, другий — смерті. Один уособлював принцип жаху, другий — примирення. І проте вони любили один одного! Дивні бувають загадки! Уявіть собі милосердного Ореста і жорстокосердого Пілада чи Арімана братом Ормузда[116].
Додамо ще, що той із двох, якого називали «лютим», був водночас найгуманнішою людиною: він сам перев’язував поранених, доглядав хворих, дні й ночі проводив у лазаретах та перев’язних пунктах, ладен був плакати над босими, голодними дітьми, не мав нічого, бо все роздавав бідним. Він брав участь у всіх боях, ішов на чолі атакуючих у найнебезпечніші місця, озброєний, бо мав шаблю й пістолети за поясом, і беззбройний, бо ніхто не бачив, щоб він коли-небудь вийняв шаблю чи взявся за пістолети. Ішов під удари, але сам не завдавав їх. Говорили, що він раніше був священиком.
Один з цих людей був Говен, другий — Сімурден.
Між цими двома людьми була дружба, але між їхніми двома принципами — ненависть. Вони були наче одна розтята і поділена надвоє душа. Говен справді дістав половину душі Сімурдена, але половину лагідну! Здавалося, що Говенові дісталося все світло цієї душі, а Сімурден лишив собі все чорне. Наслідком цього був внутрішній розлад. Ця глуха боротьба не могла не прорватися, врешті, назовні. Одного ранку бій почався.
Сімурден спитав Говена:
— Як наші справи?
Говен відповів:
— Ви знаєте це не гірше за мене. Я розігнав банди Лантенака. У нього лишилося дуже мало людей. Він притиснутий до Фужерського лісу, а через тиждень буде оточений.
— А через два тижні?
— Буде взятий у полон.
— А потім?
— Ви бачили мою об’яву?
— Бачив. То що?
— Він буде розстріляний.
— Знову милосердя. Його треба гільйотинувати.
— Я, — сказав Говен, — за військову страту.
— А я, — відповів Сімурден, — за страту революційну.
Глянувши в лице Говенові, він спитав:
— Нащо ти випустив на волю черниць з монастиря Сен-Мар-ле-Блан?
— Я не воюю з жінками, — відповів Говен.
— Ці жінки ненавидять народ. А в ненависті одна жінка варта десяти чоловіків. І чому ти не віддав до революційного трибуналу зграю старих фанатиків-попів, узятих в Лувіньє?
— Я не воюю з стариками.
— Старий піп гірший за молодого. Бунт небезпечніший, коли його проголошують сивоволосі. Зморшкам старості вірять. Не треба облудної жалості, Говен. Царевбивці — це визвольники. Пильно стережи башту Тампля.
— Башту Тампля! Я б випустив із неї дофіна. Я не воюю з дітьми.
Погляд Сімурдена став суворим.
— Говен, знай, що треба провадити нещадну війну проти жінки, коли вона зветься Марія-Антуанетта, проти старика, коли він зветься папа Пій VI, проти дитини, коли вона зветься Людовік Капет.
— Я ж не політик, учителю.
— Дивись, щоб ти не став небезпечною людиною. Чому при наступі на Коссе, коли бунтівник Жан Третон, притиснутий і оточений нашим військом, сам-один кинувся з шаблею в руці на нашу колону, ти крикнув: «Розступіться. Пропустіть його!»?
— Бо не годиться тисячі вбивати одного.
— Чому при Кайльєтрі д’Астільє, коли ти побачив, що солдати хочуть убити вандейця Жозефа Безьє, що був поранений і повз по землі, ти крикнув: «Ідіть уперед! Це моя справа!» — і вистрілив з пістолета в повітря?
— Бо лежачого не б’ють.
— І ти помилився. Обидва сьогодні ватажки банд. Жозеф Безьє — «Вус», а Жан Третон — «Срібна Нога». Рятуючи цих двох, ти дав республіці двох ворогів.
— Звичайно, я хотів здобути їй друзів, а не ворогів.
— Чому після перемоги при Ландеані ти не звелів розстріляти триста взятих у полон селян?
— Бо полонених республіканців Боншан пощадив, і я хотів, щоб знали, що й республіка пощадила полонених роялістів.
— То, значить, взявши в полон Лантенака, ти помилуєш його?
— Ні.
— Чому? Помилував же ти триста селян?
— Селяни — темні люди. А Лантенак знає, що робить.
— Але ж Лантенак твій родич.
— Франція мені рідніша.
— Лантенак старий.
— Лантенак чужинець. Лантенак не
