Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів
Вигнання із дому, тобто позбавлення лицарського статусу, – це, звичайно, кара, гірша за смерть. А за менші провини були інші покарання. Публічно здійснювалося приведення до виконання вироку про бичування. Для цього скликали весь капітул. У присутності братів грішник каявся. А відтак виявляв терпіння. Поки вистачало сил. Звичайно, цих сил бракувало, щоб звестися на ноги. Але грішне тіло мало відчути, що значить піти проти душі та її колективного вияву.
Кожен тамплієр має право на трьох коней та одного зброєносця. Він завжди повинен бути готовим до бою – носити на собі кольчугу й кольчужні шкарпетки, виготовлені з переплетених на шкіряних ремінцях металевих кілець, а на голові – великий лицарський шолом. Кольчугу лицарі надягали поверх плетеної куртки. А накривали ці обладунки так званою гербовою коттою – білосніжною накидкою, на якій спереду і ззаду виднівся звідусіль на всіх історичних просторах знаменитий священний червоний хрест. Увесь одяг – верхній і спідній – лише з білої матерії та червоними хрестами. Білий колір – символ безгріховності й невинності. Червоний колір – символ мучеництва. Меч носили на поясі, при воїні також мали бути спис із металевим наконечником і турецька палиця з нанизаними на ручку й наповненими свинцем кулями із шипами, спрямованими врізнобіч. У кожного брата були також три ножі: бойовий кинджал, ніж для нарізання хліба та маленький ніж. У похідному гардеробі – дві сорочки, двоє штанів і пара черевиків. Постіллю слугували сінник, простирадло й ковдра. А кухонне начиння – це казан, миска, дві фляги, ківш із рогу та ложка.
У кожному місці, де зупинявся загін тамплієрів, вони мали годувати не менше чотирьох бідняків. Зі столу Магістра годувалося щонайменше п’ять голодних подорожніх. Коли помирав тамплієр, ще сорок днів жебракам видавали його порцію харчів, а після того, як орден провів в останню путь Магістра, протягом тижня сотня бідняків отримувала безкоштовний обід і вечерю.
Коли стемніло, три «воронки» приїхали під їхню хату. Андрій уже все розповів батькам. Тато, не відриваючись від чтива, сидів біля вікна, крізь яке ще пробивалося сонце. Він любив так читати увечері після роботи, використовуючи цю галактичну світильну лампу.
– Якщо вже так, треба витримати. – Він узяв сина за руку і міцно стиснув. – Тепер ламатися не можна. Бо то не штука – впасти. Заприсягся – неси.
Мама мовчки плакала. Вона практично не сумнівалася, що то він. Що то його робота. І коли село засяяло свічками вночі, і коли його обступило військо вдень. Її серце розривалося навпіл. Як у ньому мали ужитися гордість за те, що це зробив її син, і біль через те, що розплата впаде також на нього? І що мало переважити: схвалення його смертельного вчинку во ім’я Бога чи застереження не йти супроти таких нездоланних сатанинських сил, які взяли в облогу цей маленький острівець людності, неначе завойовуючи неприступну ворожу фортецю? Зрештою, вона знала, що цим скінчиться. І вона все зробила для цього, засіваючи його свідомість духовними зернами. А тепер от – урожай. І радіти треба, а радість ця – крізь сльози.
Батько не став чекати, доки почнуть ламати двері. Пішов сам відчиняти. Групу захоплення очолював сам генерал Кушнірук. Перед ним за дубовим тесаним столом сиділо троє бунтарів. Троє ворогів імперії. Начальник КГБ УРСР сам походив із села, і перше, що спало йому на думку: «Чому ми їх так боїмося?» Одна шоста Землі. Мільярдний Китай – союзник. Мало не весь третій світ Африки, Азії та Латинської Америки. Найбільший ракетно-ядерний арсенал. Підкорений космос.
А вони не підкорені. Планета здригається перед червоною плямою на карті – СРСР. А вони не бояться.
Але найдивовижніше, що ми їх боїмося. Супроти них – армією. Не від сили, а через безсилля. Той самий Хрущов, що кидає в холодний піт усю Генеральну Асамблею, грюкаючи мештом по столу, боїться цих селян. Телефонує сюди, у цю «гарячу точку». Вона «гаряча», бо в ній згорів загін енкаведистів. Він боїться їх і Бога в їхніх душах, якого не може здолати. Бо він, Бог, живе в них, у душах цих селян, і немає на планеті сили, яка б зрівнялася з їхньою силою. Матеріальна могутність, ракетно-ядерна, імперсько-мілітарна, розсипається у прах, коли на неї лише краєчком крила війне сила Духа.
Батько вже заготував усі – на випадок арешту й вивезення до Сибіру – пакунки, які в умовах радянського «визволення» завше тримали напоготові галицькі селяни. Знайшов фуфайки та кожухи. Валянки приніс з горища. Мама відібрала теплі хустки.
І сотні тисяч разів проходили через це майже всі галицькі родини. Якщо Кремль переселяв цілі нації, то галичан Москва вирвала з корінням із рідної землі не менше як половину. У 60—80-х роках міста, а особливо Львів, його історичний 700-літній центр, стали російськомовними. Як так, що між цим ареалом єдиного європейського міста в Союзі і Тулою чи Вологдою не стало різниці? Дуже проста демографія: у помешканнях розстріляних і виселених до Сибіру жили «визволителі».
Тоді до Сибіру вже не вивозили. Але цього разу зробили виняток. Наказало ж з політбюро: «Все подполье – на Сибирь». Одна сімейна «ячейка» підпільників-бандерів-ців. Смішно сказати. Але має бути більше цих «ячейок». Де вони, хто вони? Будемо «колоти» цих бранців підпільної армії. Цей виплодок мусить розколотися. Куди дінеться під гільйотиною КГБ.
– Кортеж подано, панове, – намагався виглядати якомога естетичніше голова Комітету держбезпеки УРСР.
Він належав до нової плеяди чекістів, які, на відміну від душогубів у попередньому поколінні, свій талановитий і вроджений садизм намагалися огортати у вишукані манери. Така надійшла вказівка згори від Андропова – першого інтелектуала серед вихованців Єжова – Берії.
Він почав оглядати хатину, нишпорячи по всіх закутках. Із двох кімнат, у яких тулилася тут родина споконвіку, поліз до комори. Там купою лежав усілякий непотріб.
А під ним – скриня з книжками. Їхній найцінніший скарб. Андрій машинально пішов
