Спокута - Ієн Макьюен
Спершу Брайоні відчула полегшення, що з хлопчиками нічого не сталося. Але від вигляду того, як спокійно чекає Робі, її охопив раптовий гнів. Невже він думає, що зможе приховати свій злочин за цією удаваною добротою, за цим прикиданням добрим пастирем? Яка цинічна спроба заробити прощення за те, чого ніколи не можна буде пробачити. Вона ще раз перекопалася в тому, що зло складне й оманливе. Раптом мамині руки сильно стиснули її за плечі й розвернули лицем до будинку, віддаючи під опіку Бетті. Емілі хотіла, щоб її донька була чимдалі від Робі Тернера. Врешті-решт, зараз же слід спати. Бетті міцно взяла її за руку й повела в дім, а її мама й брат рушили вперед, щоб забрати близнюків. Останнє, що побачила Брайоні, озирнувшись через плече, поки її тягли геть, це як Робі підняв руки, наче здаючись у полон. Він зняв хлопчика з плечей і лагідно поставив його на землю.
Через годину вона вже лежала в ліжку під балдахіном у чистій білій бавовняній нічній сорочці, яку знайшла для неї Бетті. Штори були затягнуті, але яскраве вже світло дня проникало у щілини по краях, і незважаючи на всю свою втому, яка хвилями накочувала на неї, вона не могла заснути. Різні голоси й образи юрмилися навкруг її ліжка, збуджені, дражливі, штовхалися, зливалися один з одним, опираючись її спробам якось упорядкувати їх. Невже вони справді всі вмістилися в один день, в отой довгий безсонний проміжок часу від невинних репетицій її п’єси до появи велетня з туману? Все, що лежало між цими подіями, було надто сумбурним, надто пливким, аби збагнути його, хоч вона й відчувала, що домоглася успіху, навіть перемогла. Вона скинула з ніг простирадло й перевернула подушку, шукаючи щокою прохолоднішого місця. У цьому запамороченому стані вона не могла б точно сказати, в чому полягав її успіх; якщо в тому, що вона досягла нової зрілості, то вона навряд чи відчувала її зараз — вимучена безсонням, вона була настільки безпомічною, настільки дитиною, що навіть могла б зараз розплакатися. Якщо вона виявила мужність, викривши наскрізь погану людину, тоді він не повинен був з’явитися отак разом із близнюками, і вона почувала себе обдуреною. Хто їй тепер повірить, якщо Робі виявився справжнім рятівником пропалих дітей? Усі її труди, вся мужність і холоднокровність, усе, що вона зробила, аби привести Лолу додому, — все нанівець. Вони тепер відвернуться від неї і підуть разом із Робі Тернером, щоб укласти якусь дорослу змову. Їй хотілося, щоб тут була мама, хотілося обняти її за шию, притягти близенько її чудесне лице — але мама тепер не прийде, ніхто більше не прийде до Брайоні, ніхто більше з нею не розмовлятиме. Вона зарилася лицем у подушку, щоб та всмоктувала її сльози, і відчувала, що втрачено навіть ще більше, бо ніхто не бачить її горя.
Півгодини вона лежала в напівтемряві, плекаючи цей приємний смуток, а тоді почула, як під її вікном завівся двигун поліцейського автомобіля. Машина проїхала по гравію, потім зупинилася. Почулися голоси й чиїсь важкі кроки. Вона встала й розхилила штори. Туман усе ще стояв, але був світліший, наче освітлений зсередини, і вона навіть примружилася, поки очі звикали до світла. Усі дверцята поліцейського «гамбера» були широко відчинені, поряд чекали три констеблі. Голоси долинали від групи людей одразу під нею, біля вхідних дверей, вона їх не бачила. Потім знову почулися кроки, і ось вони з’явилися, два інспектори, а між ними Робі. В кайданках! Вона бачила його витягнуті вперед руки й зі свого місця бачила сріблястий полиск сталі трошки нижче манжетів його сорочки. Така ганьба жахнула її. Це був ще один доказ його вини й початок його покарання. Виглядало це, як вічне прокляття.
Вони дійшли до автомобіля й зупинилися. Робі напівобернувся, але вона не бачила виразу його обличчя. Він стояв випроставшись, на декілька дюймів вищий від інспектора, високо піднявши голову. Може, він пишався тим, що зробив. Один із констеблів зайняв місце водія. Молодший інспектор обійшов навкруг машини до задніх дверцят з протилежного боку, а його шеф уже збирався посадити Робі на заднє сидіння. Потім під вікном Брайоні зчинився якийсь рух, почувся різкий голос Емілі Толліс, і раптом до машини кинулася якась постать, настільки швидко, наскільки дозволяла їй обтисла сукня. Чим ближче Сесилія підходила, тим повільніше йшла. Робі обернувся й зробив півкроку їй назустріч, і як не дивно, але інспектор відступив назад. Наручники були у всіх на виду, але Робі, схоже, зовсім не соромився їх і навіть не помічав, коли, дивлячись на Сесилію, уважно слухав, що вона йому говорила. Апатичний поліцейський дивився на них. Якщо вона кидала йому в лице гіркі звинувачення, яких він, безперечно, заслуговував, то по ньому цього не було видно. Хоча Сесилія стояла до Брайоні спиною, тій здалося, що говорила вона зовсім не збуджено. Її звинувачення мали бути ще дошкульнішими від того, що були висловлені тихим голосом. Вони ще більше наблизилися одне до одного, і тепер Робі щось