Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
— Я завтра на післяобід скличу до себе тих, кому більш–менш довіряю. Ти викладеш їм свою програму… Знаю, не всі погодяться, багатьох злякає сама ідея розкріпаченого повстання. Але чим менше, тим краще… Та про це завтра. Розповідай про себе, адже цілий довгий рік не бачилися…
— Що розповідати?.. Я нічим не відзначився, а якби й так, то говорити про це справа інших, а не моя. За Бельведер заробив собі шибеницю, — якщо мене тут спіймають, передадуть царським владцям… Я не жалкую, що так трапилося, бо все робив і роблю свідомо й обдумано, завжди зважую: витримаю чи ні… І кривда від чужих мені не болить. Якби вороги не кривдили, то вони не були б ворогами. Все природно… А от від своїх… Подумай тільки: ось я, бельведерчик, служу в Академічній легії, яка охороняє генерала Хлопіцького. І мене, не питаючи моєї згоди, переводять звідти до корпусу Дверницького. Чому, гадаєш? А як же інакше? Хлопіцький трактує з російським царем, а жовніри вголос декламують вірш Гощинського «Антихрист волі»… Не захотів мене і Дверницький…
— Як так, ти ж брав участь у битві під Ричиволом!
— Брав… А на бівуаках демократичний генерал, який підсів до жовнірів на балачки, почув з їх уст знайомі йому слова з мого вірша «Банкет помсти». «Ви, обскуранти, ви, аристократи…» і т. д. і заговорив у демократові аристократ. Попросив мене перейти на штабну службу, мовляв, ви поет, вам не можна ризикувати життям.
— Ханжа… — Август згадав відступ з Берестечка на австрійську територію.
— Тоді я став ад'ютантом у міністра Моравського. Коли ж під Полоцьком на військовій раді було оголошено капітуляцію, а Моравський запропонував вислати до генерала Паскевича депутацію в Петербург — просити прощення, я на знак протесту подав у відставку. Моє щастя — познайомився з Юзефом, переховався якийсь час у Татрах. Звідти навів зв'язки з Лелевелем, з тобою…
На Кульпарківській застави не було, троє друзів щасливо увійшли до Львова.
Другого дня перед вечором на Хорунжчизні у двокімнатній квартирі Августа Бєльовського зібралося близько п'ятдесяти колишніх повстанців — залишок здесяткованих переслідуваннями, пияцтвом і розпустою корпусів Дверницького і Колишка, одержимці, які ще вірили, що зможуть оновити, очистити знеславлене й обпльоване гасло «Walka nie jest skonczona», a потім понести його до людей — заспокоєних, обдурених, збайдужілих.
Бєльовський чекав, поки зійдуться всі, кого запросив, уже прийшов і Тетмаєр, а він все ще не квапився кликати Северина, — хай відпочине, змучений тяжкою дорогою.
Гощинський не спав, він закінчував складати програму майбутнього «Союзу друзів народу», щоб нині запропонувати її конспіраторам. Чув скрип східців, притишені голоси, покашлювання, — людей, певно, зібралося чимало, і подумав Северин, ставлячи крапку після останнього параграфа: а скільки їх залишиться, коли він зачитає програму, яка зобов'язує боротися за соціальну рівність для всіх народів, що заселяють територію колишньої Польщі?
Він зійшов з горища стрімкими сходами у внутрішній коридор квартири, тут теж було повно, не всі прибулі вміщалися у двох невеликих кімнатах; від уст до уст прошелестів шепіт, у дверях утворився вузький прохід. Северин відчував, як його ловлять захоплені погляди, стримано кивав головою, протиснувся боком до столу, привітався. Хтось заплескав у долоні, Гощинський різко підвів голову, і ляскання, що сплеснуло у різних кінцях кімнати, разом стихло, він повів холодним поглядом по людях, сказав:
— Чи не досить уже віватів, панове?
Умить згадав своє колишнє юнацьке марнославство, бувалу втіху і вдоволення, коли автора «Канівського замку» захоплено вітали у варшавських літературних салонах, і самому дивно стало, що буквально за якийсь рік митарства зітліло на попілець його байронівське самолюбство, а залишилися в душі тільки туга розсудливість і раціоналістичне розуміння свого призначення — потреба працювати.
— Слава знакомитому поетові й героєві! — таки вигукнув з гурту якийсь догідливець, і скоробився в душі Северин: він уже знав, що найулесливіші шанувальники зраджують першими, ніби долотом різьблені губи стиснулися невдоволеною гримасою.
— Я прошу, — промовив терпко й вимогливо, — назавжди забути про парадність, панове. Про мої поетичні заслуги скажете на мій день народження. А геройських подвигів за мною немає. І ран не виніс з війни, хіба що на душі… — Гощинський помовчав, з гурту пробирався вперед молодик в офіцерській куртці кавалериста, без відзнак. Северин насторожився, — це був той, який вигукував йому славу, а зараз, напевно, стане першим опонентом.
— Пане Гощинський, — молодик був самовпевнений і красивий, він обдав поета викличним поглядом, — вам пощастило, а ми вернулися із поля битв зі шрамами на тілі. І зібралися тут для того, щоб відомстити за них.
— Ми зібралися тут для того, щоб думати, а не вигукувати пустопорожні фрази! — спалахнув Бєльовський. Він не знав цього молодика, не кликав його, тому спитав: — З ким маємо честь?
— Антоні Стабро–Бриндза–Яворський! — відрекомендувався молодик, зверхньо глянувши на Бєльовського. — Могли б і знати: капітан кавалерійського швадрону з корпусу генерала Колишка! Я прийшов сюди з повеління своєї совісті.
Август чув уже про нього — збирача пожертвувань на емігрантів, заводіяку й пияка. Чому він тут опинився?
— Я вас не запрошував, пане Стабро…
— Мені й дивно, що ви мене не запросили, пане Бєльовський. Слава Богу, що хоч бойові побратими повідомили. Так мало нас залишилося, а ви ще й тих ділите…
Гощинський потер пальцями очі, провів долонею по лиці, ніби хотів зсунути з нього роздратований вираз.
— Я хотів би, панове, — сказав, — щоб ті шрами зарубцювалися перш за все на ваших душах, щоб битва, яку ми пережили, боліла, а не породжувала пиху. Бо не герої ми,
