Шум і лють - Вільям Фолкнер
6 квітня 1928 року
А я ось що скажу: як удалася шльондрою, то шльондрою й вік звікує. І матінці кажу:
— Якщо вас турбує тільки те, що вона прогулює уроки, то ви ще щаслива людина. Їй би оце зараз, — кажу, — тут, в ось цій кухні, бути й сніданок ладнати, а не квецяти-мазюкати собі пичку там у себе, нагорі, й дожидати, поки її нагодують шестеро чорнюків, не здатних навіть на ноги зіп’ястися, підняти зади свої зі стільця, поки не напхають кендюха собі хлібом та м’ясивом.
А що ж матінка каже? Та ось що:
— Але чому це дирекція школи та вчителі мають думати, ніби вона в мене геть від рук відбилася, ніби я неспроможна…
— А що, — я їй кажу, — хіба так-таки й спроможні? Та ви ж ніколи й не намагалися в руках її тримати, — кажу. — А це вже, як стукнуло їй сімнадцять, ви аж тепер надумалися почати її виховувати?
Вона трохи над цим задумалася.
— Але щоб у школі думали… Я ж не знала навіть, що у неї є щоденник. Восени вона мені сказала, що в цьому році щоденники скасовано. А це раптом учитель Джанкін телефонує мені, щоб застерегти: якщо вона прогуляє ще день, то її виключать зі школи. Як це у неї виходить тікати з уроків? І куди ж вона бігає? Ось ти цілий день у місті — так ти б неодмінно десь побачив її, якби вона гуляла по вулицях.
— Ото ж бо воно й є, — підхоплюю я. — Коли б то вона по вулицях гуляла. Не думаю, щоб вона тікала з уроків для самих лише безневинних прогулянок по хідниках, де б її всі бачили, — так я кажу.
— І що ж ти цим хочеш сказати? — питає мене матінка.
— Та нічого я не хочу сказати, — кажу. — Я просто відповів на ваше запитання.
Тут матінка знову в плач, примовляючи, як це її власна плоть і кров зросла так, щоб стати їй прокляттям.
— Ви ж самі спитали мене, — кажу я.
— Та я й не про тебе, — відмахується матінка. — Ти єдиний, з усіх їх, не ганьбиш мене.
— А як же ще? — кажу я. — Бо не мав я й часу, щоб вас ганьбити. Не мав я часу на науку в Гарварді, як Квентін, чи на те, щоб пияцтвом загнати себе в могилу, як батько загнав себе. Я мусив працювати. А втім, звісно, якщо ви бажаєте, щоб я ходив за нею слідком та вистежував, чим вона займається, то я можу покинути крамницю і найнятися десь на нічну роботу. Тоді я міг би стежити за нею вдень, а вже на нічну зміну ви приставте Бена.
— Я знаю, що я для тебе сам тільки клопіт і тягар, — каже вона, плачучи в подушку.
— Та це не новина для мене, — кажу я. — Ви вже тридцять років мені це розказуєте. Навіть Бен досі, либонь, це затямив. То ви хочете, щоб я поговорив з нею про її поведінку?
— А як ти гадаєш: це піде їй на користь? — питається вона.
— Це аніякої не принесе користі, якщо ви зразу ж, хай-но тільки я почну, прибіжите до нас наниз і втрутитесь, — відповідаю я. — Якщо хочете, щоб я її вконтролював, то так і скажіть, а самі не заважайте мені. Бо щоразу, хай-но я візьмусь за неї, ви впхнете й свого носа, а вона тільки посміється з нас та й годі.
— Ти ж не забувай, що вона тобі рідна плоть і кров, — напучує матінка.
— Та само собою, — кажу. — Тільки б трохи приструнчити цю плоть. Та й крівці не вадило б трішки пустити, була б на те моя воля. Коли ти поводишся, як чорнючка, то, хоч би хто ти була, а маєш отримати по заслузі — як чорнючка чорнючкою.
— Боюсь, що ти не стримаєшся з нею й погарячкуєш, — каже матінка.
— Ну, а ви, — кажу їй я, — чи багато ви домоглися зі своїми методами? Ви хочете, щоб я дав їй якусь раду? Так чи ні? Мені вже пора на службу.
— Ох, знаю, знаю, що ти тратиш своє життя на каторжний труд задля всіх нас, — каже матінка. — Ти й сам знаєш, що, коли б моя воля, ти мав би досі свою власну контору й такі години праці в ній, що личили б чоловікові з роду Бескомів. Бо ти ж Беском насправді, а не Компсон, хоч і носиш батькове прізвище. Знаю: коли б твій батько міг передбачити…
— Що ж, — кажу я, — батько також, гадаю, мав право помилятися іноді, як і будь-хто, навіть найпростецькіший там Сміт чи Джонс.
А матінка знову в плач.
— Прикро мені чути, як гостро ти судиш свого покійного батька, — вона каже.
— Гаразд, — я кажу, — гаразд. Хай буде по-вашому. Але, позаяк своєї власної контори я не маю, треба мені зараз іти на ту службу, котра у мене є. То ви хочете, щоб я хоч якось поговорив з нею?
— Боюсь, що ти надто розпасіюєшся, — править вона своєї.
— Добре, — говорю я. — Тоді нічого їй не скажу.
— Але щось же та треба робити, — говорить матінка. — А то люди вважатимуть, що я сама дозволяю їй прогулювати уроки й гасати вулицями — або що я неспроможна відвернути її від такого… О мужу, мій мужу! — примовляє вона. — Як ти міг! Як ти міг піти й скинути всі ці тягарі на мене!
— Ну-ну, — кажу. — Так ви ще зовсім розхворієтесь. Чом би вам не замикати її на цілий день і хай би сиділа взаперті, або передоручити її мені та й не потерпати за неї?
— Та вона ж кровиночка моя! — заридала матінка. То я й кажу їй:
— Гаразд, я подбаю про неї. А вам годі вже плакати.
— Тільки ж не переборщи! — благає вона. — Не забувай: вона ще дитина!
— Ні, не забуду, — пообіцяв їй. Вийшов і двері зачинив за собою.
— Джейсоне! — гукає матінка. А я не озиваюсь, поспішаю коридором. — Джейсоне! — знову з-за дверей. А я вже
