Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Його увагу з черги заняла княгиня: вона явилася саме, дякувати гостям за пошану, обійти столи з привітом.

Напроти Твердяти сидів чужинець, останний із знатних Греків, що пару літ тому попали в Галич з почотом царя-скитальця, Олексія Комнена. Він заступав на тризні свойого владира. Знуджений Візантієць слухав пів-ухом свойого сусіда, балакучого Саву Апостола:

– Кажуть, що наш старенький Косьма одарений духом прозріння… Коли стоїть при дверях церкви, видить, з якою думкою хто входить туди. Бачить, як за розпутниками йде ангел, плачучий вельми…

Грек позіхав крадьки, пив мід і мріяв дремливо про легкокрилі хійські вина.

Тимчасом гомін розмов не уймався, як журчання потока під листям підбілу, і час до часу вибухав з новою силою. Іноді у хвилях перелетної тишини, перед іконою Спасителя на покуті тріскала золота іскра кадила, – тоді кожний хрестився живо й відмовляв молитву за душі, що сьогодня відлітають на лоно Бога.

Всі ждали на першу похвалу покійному князеві з уст галицького владики.

У якійсь хвилі знявся шепіт, хтось плеснув у руки і довгі гридні з кругластими підвіконниками облетіла тишина. У ній розсипалося срібним горохом лящання соловейка.

Всі очі звернулися туди, де архиєрей Косьма випростувався над столом у своїй могутній висоті, сивий, з кучерями на схилих раменах книголюбця і під чорною хустою, киненою верх мниського клобука.

Голос владики пронісся вітром по обледенілих серцях, рванув всіми коріннями чуття, лискавкою грому освітив велику втрату, аж по її глибінь, остаточну.

– О, хто б дав у голову мою воду й очам моїм джерело сліз! Я б плакав день і ніч над моїм Народом… (почав словами Єремії…)

– Бо там, де било серце на міру велику, сьогодня смертна порожнеча. Не заповнить її уже тисячоголосий лемент Галицької землі. Не стало з сміливих найсміливішого, защитника прадідних хитарів, витязя на займанщинах широких, пістуна золотоверхої Осьмомислової слави. Складені навхрест руки переможця, що гуляв орлом по піднебессю, – на стружинах спочила горда голова і вихровинні думки сплять повік.

– Яку ж вимовнішу хвалу пронести тобі, мирро милости, Мстиславичу? Яким жалібним голосінням оспівати тебе, носителю правди, весняний громе, б’ючий у трухлі закони? Слухай, як безутішно ридають пристановища понижених і сиріт!

– О ти, преобильна сило, що у користь свою забираєш нашу, віддих у грудях спираючу надію! Долітає ж тебе наш голос на зелених левадах вирію, де ходиш з Ольгою і Володимиром, світилами літописи? Де оглядаєш віч у віч божих юнаків, Бориса і Гліба?

– Хочемо аж там донести тобі обіт, що відумерщину твою збережемо з любов’ю, – обіт, який печатаемо вірою і честю. Не буде того, щоби дозволили ми твойому княжому колпаку покотитися з рук малих сиріт під ноги прохожих.

– Помагай же вам Бог, достойна громадо, обстояти слушне, іменем великого батька повік закріплене право!

Трьома пальцями руки, з під’ємом у старечім усміху, владика благословив боярство.

Тільки що опустився на своє місце, роздрожаний ще пережитим моментом, забрав слово рябощокий Филип Шумавинський.

Йому вправді передавали нетерпеливі знаки, що черга на Молибожича, но він не захотів нічого того видіти, перечесав пальцями чуб чорний, з виблиском, і начав голосну річ.

Сипнув, правда, жмінку ладану до ніг покійника, але зараз перейшов на бояр, давлених ним на кожнім кроці, на ролю їхню славну і почесну в подвигах цього зокрема князя удальця.

Підчеркнув з запишаним вдовіллям, що боярство було і буде початком і кінцем княжої, – хто б це не був! – судьби, мірилом поваги й сили, само ж воно прятає у тінь свої заслуги в державнім строю, вдоволене, як це першим у народі пристало, – старими нерушимими привілеями.

Він думає, що буде речником всіх, коли підчеркне щиру готовість боярської братії піти на руку – правлінню. Безсумнівно, бояри схочуть піддержати деякі чільні думки покійника…

– Але не династію! – пронеслося хриплим визовом наприкінці стола.

Знявся шум, сутолока окликів, хтось, дишучи важко, двигнув руку як молот і з дзвоном опустив її на трапезу. Когось насильно кинено на ослін і на руках винесено геть…

Стало прикро, обличчя палали зі сорому, замовкло слово.

Княгиня схилила голову у синій, як виїмок неба, завої, зрішеній в спосіб переміточний, і вийшла живо, за нею владики.

– Хаірете!

Цю мить підвівся й Грек Іринарх. З-поміж м’яких складок скарлатного сарікіона він стелив руки у прощальнім уклоні, та черкав повітря кінцями пальців, причім жмурив стрічкою очі, які натомив копоть свіч. Не переносив чвари на прилюдному місці.

– Зовсім як волхв, або жінка! – озлоблено сміявся Кмита, скуб вус, замітавкою.

Свічі димували, – їх забули вже й рівняти.

Поки стихло, пристрасті потахли, нахилилося і’д півночі. Аж тоді посипалися вокруг столів слова справжніх похвал з уст своїх та захожих. Всі вони виславлювали велич Романову, – «он же не в невідомій земли владичствоваше, но в роускій, яже відома і слишима єсть всіми конци земля»…

Красилися споминами його геройства, як червоною калиною, а вітер зривав їх з уст і відносив між простолюддя, щоб цвили віковічним переказом.

«В’язали руки та сирицею

Залили очі та живицею,

Скували ніжки та скрипицею»

(з нар. пісень)

«Що кинеш за себе, найдеш перед собою»…

Ці слова Йони печерака, що у скитанні без кінця