Діти морських туманів - Клод Кампань
— Давіде, чи Гаррісони й справді нічого не розказали вам про причину його від'їзду?
— Нічого.
Швидка, нервова відповідь. Почувається, як у ньому закипає гнів. Якби в цю мить увійшов Ян, у Давіда, напевно, вирвалися б проти нього слова тверді й важкі, як кулі.
Крістіна, процідивши каву, розставляє на столі чашечки, пропонує одну мені. Я дивлюся Крістіні в очі, виразно читаю в них, що втеча Яна приголомшила й розчарувала її. Вона поділяє моє страждання, але на свій лад:
— Погані новини, Фанні,— це як повінь, що прорвала греблю. Здається, вистояти неможливо. Тоді треба зробитися маленькою-маленькою, згорнутися клубочком десь у кутку й чекати, поки прошумить над тобою грізний вал, поки пом'якшиться сила удару.
Мої предки-корсари передали мені в спадок зовсім інші гени, і голос крові владно наказував мені реагувати інакше. Усе моє єство повставало, вимагало дії, і я запитала Давіда, чи хоч догадався він уважно оглянути все, коли був у Яновій кімнаті. Може, там лишилися якісь сліди… Я раптом згадала, як колись, одного зимового дня, на горищі мукомельні в Аллангемі оглядала строгий бівуак дикуватого непокірливого принца і як багато він розказав мені про свого хазяїна.
— Авжеж, я піднявся в його кімнату і оглянув її! Мадам Гаррісон сама запропонувала мені це, коли побачила, який я стурбований…
— І що ж?
— Ніяких слідів, як ти кажеш. Хіба що тільки зображення фараона на стіні,— ти ж добре його знаєш, — з його загадковою фізіономією могла б дати якийсь ключ до цієї загадки.
Ніяких слідів…
Є речі, про які люди повідомляють, не чекаючи довго. А є такі, що в них не наважуються одразу признатися…
Згодом я дізналася, що перед тим як відплисти на «Торільді», Ян запакував усі свої речі: одежу, пластинки, книжки. Дві валізи, з якими він приїхав до Кале, рюкзак, напханий його светрами, були в кімнаті, коли приходив Давід! Очевидно, їх приготували, щоб, як тільки продзвенить телефонний дзвінок з Бергена, відправити залізницею…
Лишилось тільки недбало прикріплене чотирма кнопками до стіни, — Давід мені не збрехав, — зображення єгипетського фараона Ехнатона. Та навіть якби я й побачила його на власні очі, яку призвістку могло б воно мені дати, — єдина річ, що уникла цього вихору, коли Ян гарячково пакував речі, лаштуючись у дорогу? Може, Янові просто забракло часу перед від'їздом? А може, це було бажання відрізати все, що могло воскресити в пам'яті минуле, якщо вже він вирішив — раз і назавжди — перегорнути цю сторінку свого життя…
Розділ одинадцятий«ЯКБИ ВІН ПОПРОСИВ ПРИЇХАТИ,
Я ПОЇХАЛА Б ЗАВТРА Ж…»
Переді мною стоїть старомодний шкіряний саквояж — він зберігся, мабуть, ще з часів Наполеона III, — і я навмання дістаю з нього маленький дитячий капор, обшитий по краях мереживною оборкою.
— Це «шарлотка», старовинний капелюшок з воланами, — мовить Годлен. — Можливо, «шарлотка» належала бабусі д'Юберсан, коли вона була малою дівчинкою.
— Матері твоєї матері?
— Бабусі моєї матері! Алікс-Марі д'Юберсан. Цей маєток був її власністю.
Я кладу назад ще такий гарний капелюшок, який колись прикрашав маленьку Алікс-Марі, і намагаюсь не втратити інтересу до всього, що оточує мене, до цього незвичайного, казкового мотлоху, зваленого на горищі в Рейд'єрі. Це Годлен затягла мене сюди: їй так хочеться відвернути мене від сумних думок хоч на кілька годин. Я машинально нахиляюся над шкатулкою, де лежать різні листи, запрошення, весільні аксесуари, пожовклі фотографії. Чи будуть коли-небудь весільні аксесуари у дівчини на ім'я Фанні Ле Марруа?.. Думкою я зараз у відкритому морі, на борту корабля, якого я і в очі не бачила, хоч назва його каменем давить на серце.
Годлен гладить мені руку, стискає пальці. О вірна шкільна дружба, ти стаєш ще вірніша й палкіша в чорні дні.
Я опановую себе й усміхаюсь їй.
— Це було горище багатьох поколінь одної родини. Тут, мабуть, повно всіляких скарбів!
— Коли ми були малими, Нікола і я, то часто приходили сюди, порпалися у скринях і любили переодягатися в смішні костюми. Улітку мама посилала нас на горище по банки з варенням або я вилазила з нею вішати білизну. А то ще приносили сюди різне непотрібне хламіття. Бачиш отой мотлох у кутку?..
Вона показує на купу шор, вуздечок і ще якоїсь кінської збруї. Трохи осторонь — віялка для очищення зерна, цинкові ночви, величезна сільничка, маслоробка, прес для меду, — усе це, видно, давно вже валяється тут без ужитку.
— А гратися? Хіба ви ніколи не приходили сюди гратися?
— Звісно, гралися! Насамперед у піжмурки. Подумай лишень! Горище завдовжки тридцять три метри — над будинком, клунею, сараєм. Спочатку — засіки з зерном, потім — сховище для фруктів, а далі — комірчина, де висять вінки цибулі, часнику, нелущена квасоля, горох, безсмертники, конопляне прядиво і ще всяка всячина! Нарешті, оцей куток, де ми стоїмо, захаращений різним мотлохом, який ти називаєш скарбами.
Вона сміється, б'є кулаком об пузатий матрац, перев'язаний вірьовкою посередині й причеплений до бантини.
— Таких матраців тут висить аж чотири. їх чіпляли під покрівлю, щоб не заводилися пацюки. Аби ти знала, як я їх боялася, коли мені було років шість і я залазила сюди сама… — її сміх дзвенить переливчасто,
