У череві дракона - Микола Данилович Руденко
Від метро «Арсенальна» він пройшов неквапливим кроком у парк, де стояв павільйон, що мав замінити церкву, зруйновану в 1937 році. Але ж ні, не замінив — знаменне, високоодухотворене перетворилося на щось казенно-бюрократичне, бездушне. Цікаво, чому треба було виявити немилість щодо Аскольда? Це також класовий підхід?..
Відтак Мирон подумав, що тут просто виявив себе брак культури, а не класова необхідність, — о-о, скільки було такого! І скільки ще є! Він певен, що разом з культурним зростанням формуватиметься й одухотвореність нових суспільних інститутів — це його мирило з Андрієм Даниловичем. Коли відбуваються революції, завжди на поверхню вихлюпуються вельми непривабливі людські слабкості й інстинкти. Отак землетрус вивалює із надр незліченні маси безформного каміння, по якому ні пройти, ні проїхати. А там, дивись, вітер, вода, коріння трав і дерев небавом згладжують гостряки, закруглюють кути; а море, беручи в роботу цей дикий матеріал, повертає нам такі відшліфовані образи небесних тіл (всюди округлість, всюди!), що вони не здатні подряпати й щічку немовляти.
Невдовзі прийшла думка: гаразд, природа завжди своє бере, але навіщо влаштовувати землетруси цілком свідомо? Запитання повисло без відповіді.
Досить з нього болісних проблем, що ховаються в надрах Світобудови. А зрештою, хіба це так уже відокремлено від наших кроків по цій землі? Хтось сказав: навіть падіння пір’їни стрясає Всесвіт. З другого боку, падіння б не сталося, якби світ у своїх субстанціональних глибинах був іншим…
В кущах на крутосхилі зашелестіло — звісно, там цілуються закохані. Колись і вони з Мирославою ходили сюди задля того ж. Цікаво: людське цвітіння Природа ховає в духовну сутність — кохання не цвіте й не пахне, як сади у квітні; воно розквітає в поезії, в музиці, в інших діяннях людських — категоріях духовних. В кого ж тут перевага — в людей чи рослин? Так чи так, а рослинне кохання покликане доповнити людське: закохані душі обов’язково єднаються з квітами. А чи існує тут якийсь фізичний провідник емоцій?..
Лайнув себе: так недовго з головою шубовснути у вульгарний матеріалізм.
Мабуть, кияни бачать зорі лише на Аскольдовій могилі — вуличне освітлення відрізає нас від неба. Бач, яке море вогнів поза Дніпром! Київ перекинув свою залізну ступню через Славутича, вийшов туди, де колись у чагарниках шастали печеніги. Вони бачили таке ж небо — це ж бо те, що впродовж людської історії лишається незмінним, принаймні для нашого ока. А що вони думали про небесні сфери? Так, небо для них було живою душею — навіть найвідсталіші племена розуміли, що мертва мати не здатна породити живу дитину. Тільки в наш час з’явилися гіпотези, котрі матір бачать одвічно мертвою, а дитя живим. Причина їхньої появи дуже проста: електричне освітлення відрізає нас від неба.
І лише цієї хвилини Мирон зрозумів, що саме його виштовхнуло із театру: як ніжна весняна травиця розлущує бетон, так наше сумління, привалене догмами, зрештою проростає крізь них, бо цього вимагають зорі. На Аскольдову могилу він прийшов для того, щоб його душа могла порозмовляти з ними безборонно — як розмовляли з небом душі наших пращурів. Час від часу ми змушені ставати язичниками: пантеїзм — це єдине, що нас ніколи не зраджує. Берег, від якого ми вирушаємо в плавання на цілі тисячоліття, щоб згодом повернутися до нього, мов до материзни…
І зорі йому сказали: але ж ти, чоловіче, бачиш світ зовсім не так, як написав у своїй дисертації! Ану ж бо, поворуши те, що нагромадилось у потаємних комірчинах твого мозку, винеси на чисте повітря, під весняне сонечко — чи погодишся потім повернути назад, до власних духовних надбань? І Мирон змушений був відповісти: так, дисертація не віддзеркалює його світобачення. Бо якби Мирон висловив усе, що він думає про світ, Всесвіт — зокрема про сингулярність! — Іван Корнійович, їхній шановний членкор, перший би йому порадив сховати свою працю в особистий архів, для нащадків. Хіба ж сам директор діяв інакше? Адже ж його майстерна, справді філософська передмова до вибраних творів Сковороди так глибоко сягає в модель світу, створену українським генієм, так переконливо доводить її абсолютну неминучість, що мимоволі напрошується запитання: хіба з часів Сковороди Світобудова докорінно змінилася?..
Отже, мусиш признатися хоча б собі самому: хоч як в’юнися, виправдовуючи свою писанину, а ти таки звичайнісінький пристосуванець. І це не хтось інший — це ти, Мироне Сидоровичу, ти! Один живий на тисячу мертвих. Коли б там, на війні, душа твоя не витримала і ти втік з поля бою, чи сумління твоє дозволило б тобі повернутися додому живим? Чому ж сьогодні, в боротьбі за Істину — Всесвітню Істину! — ти виявився боягузом? Еге-е, на полі бою ти був елементарною часткою, котру несе стихія, а тут належить піднятися над людським виром, щоб оголосити: «Я бачу світ не так, як бачите ви». Тобі обов’язково скажуть: «Чи ти ба! Всі йдуть не в ногу, один він — у ногу». Ні, не зроблять того, що зробили з Джордано Бруно, — цього вже ніхто не боїться. Не зроблять і того, що зробили з Миколою Вавиловим, — це страхіття лишилося позаду. А може, це не так — може, Андрій Данилович не марно радить берегти шапку? Та все одно, не тобі жити цією сумнівною мудрістю — за твоєю спиною стоїть мертвий полк, ніяк не менше. Мертвим наказувати ми не можемо, а
