Ведмеже місто - Фредрік Бакман

— Мені плювати на твого старого. Я хочу знати, що вчора сталося, — перебиває його Беньї.

Кевін швидко ступає п’ять кроків і б’є ключкою по перекладині воріт. Ключка ламається на два гострі, як ніж, снаряди, один з них пролітає на відстані витягнутої руки біля обличчя Беньї, але той навіть не кліпає.

— ПЛЮВАТИ? ТОБІ ПЛЮВАТИ НА МОГО СТА… ти, бляха, невдячне… хто десять років платив за твої ковзани, і ключки, і спорядження? Тобі й на це плювати? Думаєш, твоя стара могла б за це заплатити? Бляха, мій старий правду казав. Він ЗАВЖДИ казав! Ти, Беньї, паразит, ти, бляха, паразит. Можеш лише наживатися на комусь!

Беньї ступає два кроки вперед, лише два. Обличчя закам’яніло.

— Кев, що сталося вчора?

— Що ти хочеш? Що? Це поліцейський допит? У тебе проблеми?

— Не будь слабаком, Кев.

— Це ТИ мені говориш? Смієш говорити, хто тут СЛАБАК? Та це ти, бляха… це ти…

Беньї так швидко рушив на Кевіна, що останні слова той видихнув йому в обличчя. Їхні очі тепер на віддалі двох сантиметрів. Беньї не кліпає.

— Що? Хто я, Кев. Кажи.

У Кевіна пульсує шкіра, сльозяться очі, шия почервоніла, а з одного боку видно синець, ніби від сильного удару кулаком від когось з малими руками. Кевін відступає назад, піднімає шматок розламаної ключки і жбурляє її у ворота, аж чутно віддзвін металу.

— Геть з мого дому, Овіч. Ти вже нажився на моїй сім’ї.

Він не обертається, щоб подивитися вслід Беньї. Навіть коли грюкають вхідні двері.

Вони повертаються додому пізно. Будинок у такому самому стані, як був, коли вони їхали. Син вдає, що вже спить, вони не стукають до його кімнати. На лавці на кухні тато знаходить два аркуші А4 в клітинку, Кевін ретельно розписав статистику кожного періоду матчу. Хвилини гри, кидки, передачі, голи, чисельно гра в більшості і меншості, володіння шайбою, порушення, помилки. Кілька хвилин тато сидить у світлі самої лише лампи, на його обличчі усмішка, яку він уже давно нікому не дозволяє бачити. Він такий гордий, що інший чоловік, більш імпульсивний, на його місці піднявся б нагору і поцілував сина, що спить, у чоло.

Мама помічає те, чого не бачить тато. Картини висять не в тому порядку, бо прибиральниця їх переплутала. Стіл у вітальні стоїть криво. Забутий шматочок целофанової плівки, який застряг під одним кутом дивану. А передусім вона помічає слід на дверях до підвалу.

Поки її чоловік сидить на кухні, вона глибоко зітхає і щосили гримає валізою по дверях. Він миттю прибігає, але вона тільки перепрошує і каже, що перечепилася й випустила з рук валізу. Він допомагає їй встати, обіймає і шепоче:

— Люба, не засмучуйся, це лише двері до підвалу, просто буде невеликий слід.

Потім показує їй акруші й каже:

— Вони виграли!

Вона сміється йому в сорочку.

24

Коли у школі спрацьовує сигналізація з самого ранку в понеділок, охоронна фірма не викликає поліцію, бо їм однаково знадобиться кілька годин, щоб доїхати. Натомість вони телефонують до однієї з учительок. І, звісно, не випадково вибирають ту, чий молодший брат якраз працює в їхній агенції, щоб тому не довелося ще їхати по свої ключі. На порожній стоянці вчителька виходить з автомобіля, піднімає комір пальта і втомлено глипає:

— Часом ти буваєш такий ледачий, аж мені здається, що своїх дітей ти всиновив.

Брат регоче.

— Ну добре вже, не ний, ти сама завжди кажеш, що я тобі рідко дзвоню!

Учителька фиркає, бере в брата ліхтарик і відчиняє двері до школи.

— Думаю, це просто на задньому дворі сніг знов упав з даху на сенсори сигналізації.

Вони йдуть по коридору, не вмикаючи світло; якщо хтось пробрався у школу, лампи в тій секції засвічуються автоматично. Але який ідіот стане вриватися до школи з самого ранку в понеділок?

Беньї прокидається від різкого світла, хоча лампи вже були увімкнені. Спина хрустить. У роті присмак самогонки й дешевих горішків-чилі, а це привід розхвилюватися, бо він не пригадує, щоб їв якісь горішки-чилі. Беньї сонно кліпає, піднімає руку і прижмурившись намагається поглянути на того, хто світить ліхтариком йому в очі. Вона не мусила світити йому в очі, але треба було якось розбудити його, а торкатися до нього не хотілося через надто сильний сморід.

— Ти, напевно, жартуєш, — зітхає вчителька.

Беньї сповзає з двох лавок, на яких він спав у класі. Розводить руками, ніби найбільш втомлений чарівник на світі.

— Директор мені казав, що треба приходити вчасно. Тому… та-дам! А зараз… котра година?

Він лапає по своїх кишенях. Годинника там нема. Уривчасті спогади про минулу ніч наводять на можливе пояснення, що годинник він також пропив. Який ланцюжок думок довів його до ідеї завершити свою маленьку одіссею проникненням до школи, тепер також пригадується уривчасто, але Беньї впевнений, що тоді ця ідея здалася йому фантастичною.

Учителька мовчки виходить, Беньї бачить, як вона в коридорі говорить із охоронцем. Той напише, що це був помилковий виклик, бо брати завжди роблять так, як їм наказують старші сестри, і це не залежить від віку. Вчителька повертається до класу і відчиняє два вікна, щоби провітрити кімнату. Понюхавши куртку Беньї, вона кривиться.

— Тільки не кажи, що ти приніс до школи наркотики.

Беньї робить слабку спробу підняти руку:

— Та в мене, в мене… в мене навіть думки такої НЕ БУЛО! У школі з наркотиків ніякої користі. Я свої наркотики ношу всередині. Хочеш потанцювати?

Він підхоплюється з лавки і, хихочучи, падає спиною на підлогу. Вчителька присідає поруч і нахмурено дивиться на Беньї, аж поки він не замовкає. Тоді вона каже:

— Якщо я розповім про це директору, йому доведеться відсторонити тебе від навчання. Може, навіть виключити зі школи. Можна сказати тобі дещо, Беньяміне? Іноді мені здається, що ти саме цього й хочеш. Ти наче намагаєшся показати цілому світові, що в твоєму житті немає таких речей, яких тобі не під силу зруйнувати.

Беньї не відповідає. Вчителька подає йому куртку.

— Я вимкну сигналізацію, а тоді пропущу тебе до спортзалу, там можеш прийняти душ. Пахне від тебе, якщо чесно, так, що я навіть думаю, чи не викликати ще й службу винищення шкідників. У тебе в шафці є чистий