Батурин - Богдан Сильвестрович Лепкий

Тепер — усе те присипане снігом, ні стежок-доріжок не пізнати, ні статуй, тільки на одній з лавок, ген далеко в глухім гущавнику, від поля, щось чорне бовваніє.

Сніг паде...

Сніг, білий, зимний, так рівно, спокійно паде. Може, він горами великими ляже, аж до неба... Може, вкриє собою і живих, і трупів, і зло, і добро. І не буде ні пожежі, ні крові, лиш один великий, білий, німий і бездушний спокій. (Думка вривається, як павутина, Мотря не може її зловити. Являється нова).

Тими стежками колись "він" ходив. Може, це його думки шелестять з останніми листками... (Зжахнулася...) Він?.. Гріх думати про нього... О, ох, який там плач, який там шльох... Терновий вінець, коли ж тому кінець?..

(Мотря хусткою голову обтулює щільно).

Сніг паде...

(Думка шовковою ниткою снується)... Там, у тому дворі прощалася з "ним"... Як поїду за Десну, не верну аж на весну... Гадала, на крилах прилетить — не до неї, а до столиці... Не поспів... А тепер — запізно... Тепер усьому кінець... лиш не її... (Затулює уши руками)... Той крик вверчується в мозок. Перед ним не втечеш — хіба сховаєшся у себе... (Замість думок являються питання). Чому не поїхала з "ним"?.. Просив, благав, не послухала... Вартівником у Батурині лишилась... Мала ключ від другого світа... (На цей спомин здригається ціла)... Огонь-лід, лід- огонь, лід... Сніг паде.

...(І знову питання)... Чому з Чечелем не пішла?.. Тягнули її, пробивалася, дійшла аж тут, а дальше сил не стало. Ледви дотягнулася до лавки...

І добре. Добре так. Сказала собі, що Батурина не кине... І не кине... Тільки хвилину посидить, сил набере (щоб тільки в очах не було так чорно!) — і в город!.. (Питання). Пощо?.. (Відповідь). Як то пощо?.. Захищати його... (Питання). Попелища і трупів?.. (Відповідь). Хоч би й того, вона і Батурин одно...

Там він руку на себе наложив.

Старий лірник нав'язував струни на обсмаленій бандурі, ніби він важнішого діла не мав. Так його й застали грабівники. Гадаючи, що це гетьманський бандурист, стали придиратися до нього. Обиджений бандуру на голові обидника розбив. За те й лежить тепер під старими липами біля двора, і зимний сніг накриває його і його розбиту бандуру... Присипає.

Гойдаються на гілляках повішельники, гілляки скриплять, товчеться гайвороння над ними, варти стережуть гетьманського двора, Батурин стогне, ридає, реве.

Вартові зустрічаються з собою.

— Ріжуть наші.

— Таже не гладять.

— Здалеку страшно, а зблизька привикаєш.

— Всякого норову люди бувають. Наше діло робити що велять.

— А совість?

— Бачив ти її?

— А ти?

— Відколи мене в камаші встромили, забув про неї. Для нас, брат, нема тепер ні совісті, ні Бога, а є одно — начальство.

— На-чальство... — І розходяться у різні боки, бо з вартівні вийшов офіцер.

Але й він, почувши нестямний зойк і гул, затуляє уха рукою і подається назад.

Скриплять гілляки, гайвороння товчеться, сиплеться зимний сніг, великими, густими платками, крізь котрі, ніби крізь сітку, мерехтить червона заграва.

Сніг перемагає огонь. Гасить те, чого не вгасила людська кров.

Вже його кругом нападало стільки, що весь двір ніби в білу сорочку вбрався. А все ж таки, як сильніше вітер повіє, на тім білім рядні видно золоті та криваві полоси. Хитавдться гілляки, і від них чорні тіні на білий сніг падуть.

Сніг паде.

Вітер регочеться в корчах: "Ха-ха-ха!.. Весняний дощ і суховія, дійсність і мрія. ха-ха!"

Від того сміху зимніте ніж від зимна.

В кістках і в голові болюча порожнеча. Тільки той гул, що від городу летить, як гураган. Втікати, втікати перед ним у нетрі власної душі!..

...Ковалівка, Батурин, Бахмач, сонце і сміх, стужа і плач... Поранковий усміх днини і довгі, темні, вечірні години, і ніч, глуха, німа, в котрій нічого нема, лиш горе, широке, безкрає, як безодня, преєсподня... Бе-бевх!.. Душа, завішена в просторах, між небом і землею, в болючій нерішимості, в безсильному, тимчасовому триванню, перехилюється і паде стрімголов...

Бе-бе-вх!

Сніг паде...

ЗНАЙШЛИ

Вартові з офіцером перешукували гетьманський сад, чи не сховався хто.

Зі смолоскипами бігали, заглядаючи між корчі.

— Жаль, що собак нема, собака носом чує.

— Салдат від собаки не гірший.

— А все-таки нюх не такий. Куди!

— А розум?

— Гадаєш, собака дурна?

Балакали, як за добрих часів, і балували снігами.

Попереду офіцер.

— Цс! — дав знак рукою, щоб стали. Сам, як кіт, причаївся і — прискочив до лавки.

— Ти хто?

І відтрутило його, як звичайно відтручує живого чоловіка від мерця.

— Посвітіть!

Розмотав хустку, струснув сніг:

— Гум: Жінка, і не з простих. Та ще нічого собі... Мабуть, не заков'язла.

Відізвався в нім інстинкт мужчини. Казав двом салдатам взяти її уважно і віднести в двір — під відповідальність за недоторкальність особи. Знав своїх людей.

— Як береш? Ну, як береш? Це ж не сніп? Бачиш — з панів, не Матроша яка! Скатіна!

Якнайобережніше взяли й попрямували до двора.

— Зрозумій їх! Казали істреблять усіх без розбору — хлопів і жінок, старих і дітвору. А тут — під відповідальністю.

— Бо паня. Не Матроша. Чув?

— Всі вони руку за собою тягнуть, ті пани.

— Крук крукові не виклює ока.

Оглянулися, чи хто не слідкує за ними. Впевнившися, що ні, нарікали дальше:

— Дурні ми з тобою, брате.

— А тобто чому?

— Бо тому, що не мудрі. Наш брат мордує бідного хахла, а нам би так укупі, та ще попросивши вольницю донську до спілки, одної ніченьки темної та невидненькоі та зробити усім тим баринам-кровопійцям отак-о! — він рукою показав на горло.

Товариш зацитькував його.

— Ще, чого доброго, збудиться і зачує.

— Не бійсь! Її вже ієрихонські труби не збудять. Така, як кість.

— То нащо двигати трупа?

—