По той бік мосту - Мері Лоусон
Він обплив сушу, яка становила східний берег Безнадійного, і, певна річ, там була «Королева Мері» й Піт, як завжди, схилений над вудкою. Ієн підплив повільно, стараючись не збурити воду.
– Як справи? – запитав він тихо.
– Так собі, – відказав Піт.
На дні човна лежало з півдесятка форелей.
– Наче непогано, – сказав Ієн, киваючи на них.
– Та то дурниця, чувак.
Ієн не міг зважити його тон. Не знав, радий йому Піт чи ні. Ще за тиждень до цього він над цим навіть не замислився б, прив’язав би каное до «Королеви Мері» й заліз би всередину. Його вудка й досі була в човні, там, де він її лишив, стирчала над кормою. Чи це добрий знак? Можливо, Піт її навіть і не помітив.
– Думаєш, він і досі там? – запитав Ієн.
– Ага.
– Досі вважаєш, що це маскінонг?
– Ага.
– А ти його бачив?
– Нє.
Ієн водив каное туди-сюди, відпихаючись веслом. Він не був певний, на що чекає. На запрошення? Що Піт скаже: «Приєднуйся»? Хай там що, цього не прозвучало.
– Удачі, – сказав він нарешті.
Піт на мить звів на нього очі, а тоді кивнув.
– Дякую.
Коли він повернувся додому, його батько був на кухні, їв кусень сиру просто з холодильника.
– Привіт, – сказав Ієн, радий, що батько повернувся. – Як усе минуло?
– Здоровий хлопчик.
– Горді батьки щасливі?
– Так собі. У них уже є дев’ятеро.
– Святі небеса!
Двері холодильника були широко відчинені. Ірландське рагу, яке місіс Таттл залишила для них, стояло на полиці поруч із дуже великою банкою з одним маринованим огірком.
– Можемо це підігріти, – сказав Ієн, киваючи на рагу.
Щоп’ятниці місіс Таттл готувала подвійну порцію такої страви, щоб їм вистачило на вихідні. Іноді вона якось інакше її називала – новим своїм словом «запіканка» – але це завжди було те саме рагу.
– Можемо, – погодився його батько. – Ти аж такий голодний?
– Не дуже.
– Я теж ні. З’їж сиру. – Батько відрізав великий шматок і вручив йому, а тоді якусь мить уважно на нього дивився. – Все гаразд?
– Ага. Ну, типу так. Я порвав із Кеті.
– Ох. Ну… шкода. – Він не сказав: «Що, знову?», і це було люб’язно з його боку. Він умів як слід поводитися в таких ситуаціях.
– Ага. Наші стосунки…. Не розвивалися. У нас мало спільного.
Його батько кивнув. У кімнату просочилася відсутність Ієнової матері.
– А ще з Пітом щось негаразд, – швидко додав Ієн. – Ну, не те щоб негаразд. Дивно. Я не знаю, в чому річ.
– Для нього це складний час, знаєш, – сказав його батько. – Завжди непросто бути за два табори, а коли між ними якісь негаразди, то й дуже важко.
– Напевно.
Однак йому здавалося, що коли дружиш із кимось ціле життя, маєш право не вважатися частиною табору. Йому хотілося б, щоб вони з Пітом як слід про це поговорили, відкрито й щиро, але цього ніколи не буде. Підвалинами їхніх стосунків було несказане, і що важливішою була тема, то менше вони були схильні її обговорювати.
– А якої про все це думки його дід? Про те, що Джима Лайтфута арештували й усе таке? – Ієн знав, що його батько дуже поважав старого, й припускав, що вони розмовляли.
– Джо? Він дуже занепокоєний. Занепокоєний щодо Джима й щодо того, якої шкоди це завдасть відносинам між містом і резервацією.
– Ти бачив Джима?
– Сьогодні зранку, – кивнув батько. – У поганій він формі. Він людина природи. Сидіти за ґратами – це для нього однаково що смертний вирок.
– Що з ним буде?
– Його відвезуть у районну в’язницю в Гейлібурі. Здається, в понеділок. Там є головний суддя.
– Який визнає його винним у вбивстві, – гірко сказав Ієн. – Попри те, що, найпевніше, той лісоруб сам до нього поліз. Джим не з тих, хто починає бійку.
– Його справа буде представлена в суді, – мовив батько.
– Ким?
– Суд призначить адвоката.
– Точно! Його призначить суд. Якогось білошкірого чувака, що тільки закінчив університет і не зміг знайти роботу десь інде.
– Ти судиш їх наперед, Ієне. Робиш саме те, в чому ми їх звинувачуємо. Складаєш припущення на основі упередження.
– Я складаю припущення на основі Ґеррі Мойнігана й мільйонів таких, як він.
– Ґеррі не в усьому поганий. Він – лише плід свого виховання.
– Ну, хрінове в нього виховання.
Батько зітхнув.
До сиру треба було щось іще. Ієн відчинив шафку біля холодильника й витягнув коробку крекерів.
– Хочеш?
Вони жували, сидячи плечем до плеча й дивлячись у холодильник. Ієнів гнів потроху минув. Він знав, що нечесно зганяти злість на батькові. Той застосовував увесь свій вплив, щоб допомогти Джимові чим тільки міг.
– Нам потрібен пес, – сказав він за якийсь час.
– У тебе на думці рагу?
– Ага. Вона здає позиції. Я про місіс Таттл.
– Що поробиш. Старається як може.
– А от і ні, тату. – Його батько завжди всіх виправдовував. Може, це й ознака доброти, та все одно його це дратувало.
Холодильник гудів до них. За вікном здіймався вітер. У кухонну шибку вдарила жменя грубих дощових крапель. Ієн любив цей звук: поєднання вітру й дощу завжди додавало домові відчуття безпеки.
– Серйозно, – мовив він. – Мені хотілося б собаку.
– Мені теж, – задумливо сказав батько. – Може, й варто.
Колись вони мали собаку, ірландського сетера на ім’я Моллі, що багато років супроводжувала батька на виїзні виклики й стала їм за члена сім’ї, тож коли вона померла, їм несила було й думати про іншу, бо це буде не вона. Але, може, саме настав час. Власне, якось раптом Ієн збагнув, що це було б ідеально. Собака, що м’яко бігає будинком, супроводжує батька на виклики, а вечорами лежить у нього біля ніг. Ця думка звеселила його й додала йому духу.
– Ага, – сказав він. – Візьмемо собі собаку.
– Гаразд. Візьмемо.
Ієн витягнув банку з маринованим огірком, щоб відсвяткувати це рішення. Він відкрутив кришку, виловив огірок пальцями, затиснув його між зубів і вилив розсіл у раковину. Його запах поширився в повітрі, наче ефір. Він відкусив половину огірка й другу віддав батькові.
– Знову ірландського сетера? Як думаєш? Щоб
