Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Тим часом монастир розгорався. Ченці і гайдамаки дружно кинулися гасити, їм на допомогу тут же поспішили колії Неживого.

– Добре, що дощ лив і не дав розгорітися, – мовив Залізняк, коли найгірше вже було позаду.

– Може, добре, може, й ні, – відповів Неживий. Він був увесь мокрий, обляпаний багнюкою, від нього несло кінським потом. Видно було відразу: дуже поспішав на виручку. – Через цей дощ мушкети намокли, стріляти не хотіли. Тому й вирвалися вражі пани.

– Значить, треба спішитися, – сказав Залізняк. – Виступаємо цієї ночі.

За цим усім збоку спостерігав кремезний чолов’яга, густо зарослий бородою. Це був Кіндрат Лусконіг. Він досі сидів у монастирському льосі, аж доки конфедерати не полізли туди в пошуках гайдамацького скарбу. Там і лишилися. Кіндрат вийшов на свободу, оглянув пожарище, бій і зливу, що лютували кругом, вдихнув свіжого повітря на повні груди і мовив:

– На все воля Божа.

Місяць був повний і світив досить щедро. Вартовим козакам, що походжали по замковому мурі, добре було видно і поле, і дорогу, що вела до міста. Дорогою котилася валка із кількох возів, помаленьку зближаючись до міської брами.

Козаків ця валка не налякала: зі всіх сторін у місто стікалися конфедерати, тож цілком могло бути так, що пан приїхав швидше, а його обоз котився позаду. Та й кого боятися? Татарські загони уже давненько сюди не заходили, а малий загін гайдамаків на ціле містечко напасти не насмілиться. Інша справа, коли «треті півні заспівають».

У місті було спочатку діловито, потім голосно, а тепер уже – весело і п’яно. Іще вдень околицями Жаботина прокотилися хвилі погромів, підпалів, ґвалтів та грабунків. Пани немов зварйовали: розправившись із селянами, конфедерати почали стягати до Жаботинського замку награбоване, зганяти чоловіків і жінок, котрих підозрювали у співпраці з гайдамаками.

Зібравшись, шляхтичі швиденько вирішили свої похідні справи, а тоді почали накривати столи. Зробили це просто на замковому подвір’ї. Челядь, котра приїхала сюди разом зі своїми панами, побачила, що пани бенкетують, і собі почала пиячити. Усіх зібралося десь біля сотні-півтори, настрій їх був войовничий, так що скоро у замку почали голосно гриміти салюти: пани стріляли вгору не лише з пістолів, але й з гармат та гаківниць.

– Віват! За Вітчизну!

– Смерть схизматикам!

– Ганьба королю Понятовському!

– Та який же він король?! Клятий зрадник!

Такі вигуки лунали за бенкетними столами, а далі заграла музика, почулися співи.

У той же час інші захотилися катувати захоплених людей, загнавши їх у замкові підвали. Завдаючи страшних тортур, конфедерати все так випитували про гайдамаків, що страшні крики виривалися з підвалу. Їх глушила музика…

Тим часом місяць зайшов за хмару, стало темно. Хтось постукав у замкову браму.

– Хто там?

– Я орендар Аврамко, із Богуслава. Мені пан Канівський наказав привезти припас для шановного панства, – почувся голос у відповідь.

Вартовий козак виглянув у віконечко і справді побачив там єврея, а позад нього чотири чи п’ять возів. Якийсь перестрашений був цей орендар, трусився весь. Та що з нього візьмеш…

– Відчинити…

Разом із Аврамко ввійшло іще декілька чоловіків. Напевно – челядь.

– Мовчи, якщо хочеш жити! – раптом просичав один із челядників, спритно приставивши ніж до горла козакові.

Той аж рота розкрив із несподіванки.

– Хіба ж уже заспівали?

– Хто? – не второпав Моторний, котрий і напав на вартового.

– Треті півні?

– Ти, друже, краще мовчи, а то за тобою заспівають…

Загін Левченка, що вдерся до замку, швидко знешкодив козацьку сторожу: не вбили нікого, козаки з міліції – свої хлопці.

Крикнув пугач. Раптом почали збігатися гайдамаки, так що скоро перед брамою зібралося їх досить багато.

– Пан Канівський тут? – запитав Левченко вартового.

– Не було…

Отаман поглянув на Аврамка і поволі поклав руку на свою шаблю. Орендар лише рота відкрив, готуючись до найстрашнішого, як раптом його врятував вартовий козак.

– Пан Канівський утік назад до Варшави. Казали його челядники, що він замордував якусь дівчину, а потім йому дуже жаль стало. Совість замучила, чи що. Одним словом: утік.

– Гм, совість, – повторив Левченко.

– Що робити будемо? – запитав Гаранджа.

– Конфедерати мусять заплатити… Борщику, ти на варті, решта – за мною!

Левченкові вдалося зібрати чималу гайдамацьку силу: багато хто із лісовиків відгукнулися на його заклик. Озброєні були не дуже: лише половина мала шаблі і мушкети, зате майже всі мали списи чи коси, а замість шабель – сокири.

Рушили.

– Вдаримо на панів, челядь сама розбіжиться, – давав останні настанови Левченко.

Пани продовжували бенкетувати і не підозрюючи, що смерть уже стоїть у них за плечима. Пісні і вівати припинилися лише тоді, коли гайдамаки підійшли впритул і