Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
* * *
У травні, коли семестр у Принстоні добіг кінця, ми з Гумбольдтом востаннє зустрілись як побратими.
Коли огром грудневої блакиті, трохи прогрітої сонцем, проникав у вікно за моєю спиною, я лежав на своєму чиказькому диванчику і знову бачив усе, що відбулося. Від таких спогадів у людини стискається серце. Як сумно, думає хтось про всі ті людські дурниці, що затуляють від нас велику істину. Але, можливо, мені вдасться прорватися крізь цю заслону, раз і назавжди, роблячи те, що я роблю зараз.
Гаразд, тоді для мене головним був Бродвей. Я мав продюсера, режисера та агента. В очах Гумбольдта я належав до світу театру. Були актриси, які говорили «любий» і цілували мене при зустрічі. Була карикатура Гіршфельда на мене у «Нью-Йорк Таймс». Гумбольдт вважав це головно своєю заслугою. Влаштувавши у Принстонський університет, він вивів мене у вищий світ. Завдяки йому я познайомився з корисними людьми з Ліги плюща. Крім того, він відчував, що «Фон Тренка», мого прусського героя, я створив за його образом і подобою.
— Але гляди мені, Чарлі, — казав він. — Не дозволь себе ошукати бродвейському гламуру і прибуткам.
Гумбольдт і Кетлін неждано-негадано заїхали до мене на відремонтованому «б’юїку». Я мешкав у котеджі на узбережжі Коннектикуту, неподалік від режисера Лемптона, під керівництвом якого вносив правки — себто писав потрібну йому п’єсу, бо все до того йшло. Деммі навідувалася до мене щовихідних, проте Флейшери приїхали в середу, коли я був сам. Гумбольдт щойно прочитав лекцію в Єлі, і вони поверталися додому. Ми сиділи у маленькій, викладеній каменем кухні, п’ючи каву та джин і відзначаючи у такий спосіб нашу зустріч. Гумбольдт того дня був «добрий», поважний і піднесений. Він саме перед тим читав «De Anima»[142] і його розпирало від ідей щодо походження думки. Проте я помітив, що він не зводить очей із Кетлін. Вона мала доповідати йому, куди йде.
— Я лише візьму свій светр.
Навіть щоб вийти до вбиральні, вона мала отримати дозвіл. І в неї, здається, було підбите око. Мовчазна й пригнічена, вона сиділа в кріслі, схрестивши на грудях руки і поклавши одна на одну свої довгі ноги. У неї таки був синець. Гумбольдт врешті заговорив про це сам.
— Цього разу це не я, — сказав він. — Ти не повіриш, Чарлі, але вона впала на панель керування, коли я різко загальмував. Якийсь ідіот на вантажівці раптом вилетів на трасу з бічної дороги, і мені довелося натиснути на гальма.
Можливо, він її й не бив, але стежив за нею; стежив за нею так, неначе помічник шерифа, який супроводжує ув’язнену з однієї буцегарні до іншої. Читаючи нам лекцію про «De Anima», він увесь час крутив свого стільця, щоб переконатися, що ми не переморгуємося. Йому так на цьому залежало, що ми конче мусили спробувати його обхитрувати. І ми таки це зробили. Нам нарешті вдалося обмінятися кількома словами в садку біля мотузки для білизни. Кетлін прополоскала свої панчохи й вийшла, щоб повісити їх на сонечку. Гумбольдт же, ймовірно, справляв природну потребу.
— Це він тебе вдарив чи ні?
— Ні, я впала на панель керування. Але це пекло, Чарлі. Ще ніколи не було так зле.
Мотузка для білизни була стара й темно-сіра. В одному місці поплітка тріснула і проглядало біле осердя.
— Гумбольдт сказав, що я волочуся з критиком — молодим, невідомим, цілком невинним хлопцем на прізвище Маґнаско. Він дуже милий, але мій Боже! Я втомилася від того, що він вважає мене німфоманкою і розказує, як я віддаюся на пожежних сходах чи навстоячки у шафах для одягу, не втрачаючи жодної нагоди. А у Єлі він змусив мене сидіти на сцені під час свого виступу. Потім обвинувачував, що я виставляла напоказ свої ноги. На кожній заправці він пробивається разом зі мною до жіночої вбиральні. Я не можу повернутися з ним до Нью-Джерсі.
— Що ж ти робитимеш? — запитав нетерплячий, зворушений, стурбований Сітрин.
— Завтра, дорогою до Нью-Йорка, я загублюся. Я кохаю його, але більше не можу витримати. Кажу це тобі, щоб підготувати, бо ви, хлопці, любите один одного, і тобі доведеться йому допомогти. У нього є трохи грошей. Гільденбранд звільнив його. Але він здобув грант Ґуґґенгайма, ти ж знаєш.
— Я навіть не знав, що він подавався.
— Ох, він подається куди тільки можна… Зараз він спостерігає за нами з кухні.
І справді, Гумбольдт стирчав за мідним плетивом сітчастих дверей, неначе чудовисько, що втрапило в рибальський невід.
— Щасти тобі.
І вона пішла до будинку. Густе травневе зілля ревно шмагало її по ногах. Смугами світла від привільного сонечка та тіней, що їх відкидали на землю кущі, прогулювався кіт. Мотузка для білизни з оголеним осердям і панчохи Кетлін, підвішені ширшим кінцем, натякали на хтивість. Принаймні таке враження склалося у Гумбольдта. Він підійшов просто до мотузки, під якою я стояв, і звелів розповісти, про що ми розмовляли.
— Ох, Гумбольдте, може б ти відчепився від мене? Не вплутуй мене у цю невротичну драму, — мене жахало те, що, як я уявляв, чекало на них попереду. Мені хотілося, щоб вони забралися геть — запхалися у свій «б’юїк» (тепер він, як ніколи, скидався на забрьохану штабну машину з полів Фландрії) і від’їхали, покинувши мене з клопотами із Тренком, тиранією Лемптона і чистим узбережжям Атлантики.
Але вони залишилися. Гумбольдт не спав. Дерев’яні східці чорного входу всю ніч порипували під його вагою. З крана текла вода, і хряскали дверцята холодильника. Коли я вранці увійшов до кухні, то виявив, що пляшка джину «Біфітер», яку вони привезли
