Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів
– Я знаю точно одне місце їхнього перебування. І таких місць мільйони.
– І де те точне місце?
– На острові біля села Кедрівка, панове тамплієри!
Він не збирався доводити розмову до такої кульмінаційної точки. Просто переповів те, чим горів уже кілька місяців, відколи в їхньому сімейному сховку натрапив на книгу італійського автора. Він буквально проковтнув її. Ще ніколи прочитане не справляло на нього такого враження. Їхній рід був не надто заможним. У предків якось не виходило примножувати статки, напевно, вони цього й не прагнули. Але за останні щонайменше 200 літ вони зібрали дивовижну бібліотеку. Це були дивні люди. Господар міг іти до міста продавати добротного бика, а на зароблені кошти принести до хати цілий мішок книжок.
У їхньому роду ніхто не пам’ятає, щоб хтось був неграмотний. Училися писати й читати ще до того, як ішли до школи. У селі про це знали і вважали родину Бальтазарів дивакуватою. Хоча тих, які просили позичити якусь мудру книжку, було немало. Але перед тим, як дати таку позику, було заведено екзаменувати позичальників. Така собі розмова задля виявлення ерудиції. Про походження світу, існування Бога, сутність вчення Христового. Зібрана література була здебільшого філософською, але яка філософія не приведе до Бога?
Тому в селі Бальтазарів здавна називали софоклами, і лише мало хто знав, від кого таке прізвисько походить.
– Тамплієром не можна стати. Ним треба бути. Ним треба народитися. Вірити в Бога – це також вірити у безсмертя душі, яка лише переселяється з тіла в тіло. З одного життя в наступне. І я переконаний, що в попередньому житті я був там. Я був тамплієром.
Це відкриття самого себе було вершинним моментом його молодого життя. Захоплення книгою про орден захисників Гробу Господнього було й залишається найбільшим потрясінням у його житті. І прісна, осоружна дійсність войовничого атеїзму і тріумфального сатанізму просто тьмяніла порівняно з ремінісценціями, навіяними його спраглій свідомості книжною бувальщиною. Іноді вві сні, а то й у полоні животворних власних фантазій він перевтілювався в себе того, попереднього, що вже був на цій найменшій з планет, що між ними витає міріадами галактик субстанція Божа – людська душа.
З одного боку, це були солдати, по-сучасному сказати – загони спеціального призначення. Елітні війська, які не належали жодній державі і були, безумовно, сильнішими, ніж національна армія будь-якої держави. На війні як на війні, але з тією безпрецедентною прикметою, що на ній лицарів перетворювали на богословів, а богословів – на лицарів.
І вважали, що перша річ є важливішою і складнішою, ніж друга. У час перемир’я між боями тамплієри знову ставали смиренними ченцями в розташуванні своїх військових баз. О четвертій годині ранку розпочинався для них день відправленням утрені. Після відправи, перевіривши коней на обладунки, знову на якийсь час лягали відпочити. Перед сніданком знову належало відчитати кілька братських молитов, а трапезували неодмінно мовчки, читаючи Біблію. Уголос для всіх. Обід також розпочинала служба о пів на третю, а о шостій належало відправити вечерню. Перед відходом до сну відбувалась остання спільна молитва – повечір’я. Розпорядок дня не передбачав балачки на примітивні, мирські теми. Військові накази віддавалися після кожного богослужіння. Зрештою, навіть у польових умовах тамплієри намагалися по змозі дотримуватися саме такого розпорядку.
Якщо об’єктивні обставини не дають можливості воїнові-храмовнику брати участь у богослужіннях, він повинен повторити молитву «Отче наш» 30 разів замість утрені, дев’ять – замість вечерні, сім – в інший час доби. Коли брат відходить у світ інший, усі інші повинні за упокій його душі сто разів прочитати «Отче наш».
Повний звід правил внутрішнього розпорядку налічував понад 600 статей, які постійно вточнювалися й удосконалювалися. Усе було розписано до найменших деталей: як поводитися в бою і за столом, скільки і якої їжі споживати, як ламати хліб чи відрізати сир. Ясна річ, ніякої особистої власності не могло бути. Якщо в кого-небудь із братів після смерті знаходили гроші, то його посмертно карали позбавленням права бути похованим на Святій Землі.
Головнокомандувач – усемогутній Магістр. Він мав бути найвидатнішим воєначальником і таким же видатним богословом. Перший з них, Гуго де Пайен, здав пост у 1136 році, а останній, Жак де Моле, відійшов у вічність мученицькою смертю у 1314-му. Однак перша особа ніколи не могла стати в духовній армії деспотом, як це часто бувало з імператорами від Юлія Цезаря, Наполеона Бонапарта до Гітлера чи Сталіна. Магістр виконував рішення генеральних зборів – капітула, у якому мав, як і решта його членів, лише один голос. Керманич, що називався Сенешалем і був другою особою, займався питаннями постачання та побуту. Маршал – начальник штабу – відповідав за військову підготовку й дисципліну. Найвищою владою був наділений Генеральний капітул – збори всіх лицарів із рівними правами незалежно від посади. А поточне життя провадила Рада Магістра.
Необхідно звернути увагу на просто геніальне розуміння демократії тамплієрами. Їхній самоврядний устрій був вищою мірою демократичним за сотні літ до Локка і Монтеск’є з їхнім ученням про гілки влади та обрання влади більшістю народу. Донині адепти лібералізму чухають потилиці: чому демократія така недосконала, що більшістю голосів приймаються шкідливі й навіть антигуманні рішення, а більшістю голосів на виборах – як це за формою і процедурою справедливо та демократично – до влади потрапляють дурні, покидьки і злодії?
Тамплієри розгледіли у священної корови під назвою «демократія» доволі випуклі роги. Вони чітко затямили, що більшість не завжди може бути права. А може, й ніколи правота не є на її боці. Тому вони розрізнили прийняття рішень арифметичною більшістю – parsmagna і прийняття рішення мудрою частиною лицарського демосу – parssaniora. І ота остання ніколи не може бути більшістю. Мудрі завжди в меншості тому, що їх народжується на світ Божий значно менше, ніж дурних. Тому для дотримання чистоти процедури – parsmagna, а задля справи й результату – parssaniora.
До речі, незважаючи на те, що це було об’єднання людей, готових віддати життя за Христа, так, як і Син Божий віддав його за нас, у їхньому середовищі більше цінували лицаря мудрого, аніж відважного. Практикували неминуче покарання воїнів, які без команди кидалися в атаку. Жоден тамплієр не мав права покинути поле бою, поки над ним майоріє стяг ордену.
Серед дев’яти злочинів, за які виганяли з лав ордену, тільки два стосувалися поведінки у військовій сфері – дезертирство та боягузтво. Решта
