Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

Філіп слухав перелік усіх якостей, які повинен мати досконалий коханець, і не міг не радіти, що жінка живе у Берліні.

— Ви писатимете мені, правда ж? Пишіть мені щодня. Я хочу знати все про ваші справи. Вам нічого не слід від мене приховувати.

— Я буду страшенно зайнятий, — відповідав Кері. — Писатиму, щойно випаде нагода.

Вона пристрасно обхопила його руками за шию. Часом Філіп знічувався від таких проявів почуттів. Йому хотілося, щоб дама поводилася стриманіше, і шокувало, що міс Вілкінсон так демонстративно бере ініціативу в свої руки: це якось не в’язалося з його уявленнями про скромність жіночого характеру.

Нарешті настав день від’їзду міс Вілкінсон. До сніданку вона спустилася бліда і пригнічена, у практичній сукні в чорно-білу клітинку. У цьому вбранні вона виглядала, як справжня кваліфікована гувернантка. Філіп теж був мовчазний, бо не знав, що доречного можна сказати за таких обставин, а ще він страшенно боявся, що скаже щось легковажне, і міс Вілкінсон вибухне та влаштує сцену прямо в його дядька на очах. Вони вже попрощалися минулого вечора в садку, і хлопець із полегшенням подумав, що більше не матиме нагоди залишитися з коханкою наодинці. Після сніданку він зостався у їдальні, на той випадок, якщо міс Вілкінсон вирішить поцілувати його на сходах. Йому не хотілося, аби Мері-Енн, котра тепер була гострою на язик літньою жінкою, заскочила їх у недвозначній позі. Мері-Енн не любила міс Вілкінсон і називала її облізлою кішкою. Тітка Луїза не дуже добре почувалася і не могла піти з усіма на станцію, але вікарій і Філіп провели гостю. Коли поїзд уже відходив, вона нахилилася й поцілувала містера Кері.

— Вас я теж повинна поцілувати, — сказала вона.

— Гаразд, — погодився Філіп, заливаючись рум’янцем.

Він піднявся на сходинку, і міс Вілкінсон швидко його поцілувала. Поїзд рушив, а жінка забилася в куток свого купе і невтішно заридала. Повертаючись до будинку вікарія, Філіп відчував неабияке полегшення.

— Ну як? Вдало провели гостю? — поцікавилася місіс Кері, коли вони зайшли до будинку.

— Так, але, схоже, на очах у неї були сльози. Вона наполягла на тому, щоби поцілувати нас із Філіпом.

— Ой, гаразд, у її віці це вже безпечно. — Місіс Кері показала на буфет. — Тобі лист, Філіпе. Його принесли з вечірньою поштою.

Лист був від Гейворда і зміст його був таким:

«Мій любий хлопчику!

Одразу пишу відповідь на твого листа. Я наважився прочитати його моєму близькому другові, чарівній жінці, чию підтримку та симпатію я дуже ціную, жінці, наділеній справжнім смаком у мистецтві та літературі; і ми обоє погодилися, що твій лист просто неперевершений. Ти написав його від щирого серця, сам не помічаючи своєї чарівної наївності в кожному рядку. Ти закохався і пишеш, як поет. Ох, любий хлопчику, це справжнє кохання: я відчуваю полум’я твоєї юної пристрасті, і від щирості емоцій твоя проза сповнилася музикою. Який ти, мабуть, щасливий! Мені хотілося б стати невидимим свідком у тому зачарованому садку, де ви гуляли серед квітів, тримаючись за руки, наче Дафніс та Хлоя[114]. Я бачу тебе, мій Дафнісе, ніжного, захопленого, пристрасного, твої очі сяють від юного кохання; ти стискаєш у своїх обіймах Хлою, таку юну, податливу й свіжу, вона присягалася, що ніколи не віддасться — віддалася. Троянди, фіалки та жимолость. Ох, мій любий друже, я заздрю тобі. Як приємно думати, що твоє чисте кохання — чистісінька поезія. Цінуй ці миті, адже безсмертні боги подарували тобі Найвеличніший Дар, і, помираючи, ти згадуватимеш ці солодкі й смутні часи. Ти більше ніколи не переживеш такого безтурботного блаженства. Перше кохання найкраще; вона красуня, а ти молодий, і цілий світ належить тільки вам двом. Я відчув, як пришвидшується мій пульс, коли прочитав твої чарівні простодушні слова, як ти занурюєшся обличчям у її довге волосся. Я переконаний, її коси мають той вишуканий каштановий відтінок, що злегка відливає золотом. Мені хотілося б, аби ви вдвох сиділи вкупочці під пишним деревом і разом читали «Ромео і Джульєтту», а потім ти впав би на коліна і, виконуючи мою забаганку, поцілував землю, на якій її ніжка залишила слід. Скажи їй, що це данина поета її блискучій юності і твоєму коханню до неї.

Навіки твій,

Дж. Етерідж Гейворд»

«Бісові нісенітниці», — сказав Філіп, дочитавши листа.

Дивно, але міс Вілкінсон теж пропонувала почитати разом «Ромео і Джульєтту», але Філіп рішуче відмовився. Ховаючи листа до кишені, він на мить відчув гіркоту, адже реальність анітрохи не схожа на вигаданий нами ідеал.

36

За кілька днів Філіп вирушив до Лондона. Помічник вікарія порадив йому помешкання у Барнесі, яке хлопець листом домовився винаймати за чотирнадцять шилінгів на тиждень. До свого нового дому Кері дістався увечері, і господиня, маленька кумедна старушенція з худорлявим тілом і помережаним глибокими зморшками обличчям, приготувала йому чай. Майже все місце у вітальні займали сервант і стіл; біля однієї стіни тулилася канапа, накрита килимком із кінського волосу, а біля каміна стояло таке ж крісло: на спинці лежала біла серветочка, а на сидінні зі зламаними пружинами — жорстка подушка.

Випивши чаю та розпакувавши і розставивши свої книжки, Філіп сів і спробував почитати, однак був у пригніченому настрої. Тиша на вулицях чомусь непокоїла, і він почувався страшенно самотнім.

Наступного дня він прокинувся рано. Вдягнув фрак і капелюх, який носив ще в школі; той уже був добряче потертий, тож він вирішив дорогою до бюро зазирнути до універсальної крамниці й придбати інший. Так і зробивши, він виявив, що залишилося безліч вільного часу, тому пішов прогулятися вздовж Стренду[115]. Бюро «Містера Герберта Картера і Ко» розташовувалося на невеличкій вуличці у Ченсері-Лейн[116], і дорогу довелося запитати кілька разів. Філіп помітив, що люди витріщаються на нього, і навіть зняв капелюх та перевірив, чи не забув часом на ньому етикетку з ціною. Знайшовши потрібні двері, постукав, але ніхто не відповів, і, подивившись на годинник, він виявив, що не було ще навіть половини на десяту. Мабуть, він прийшов зарано. Кері пішов далі, а повернувшись за десять хвилин, побачив посильного — довгоносий юнак із прищавим обличчям і шотландським акцентом відчиняв двері. Філіп запитав, чи може побачити містера Герберта Картера, і дізнався, що той ще не прийшов.

— Коли він буде тут?

— Між