Шоколад - Джоан Харріс
Арманда весело засміялась.
– Як бачиш, mon père, – з радістю в голосі заявила вона, – ти даремно витрачаєш свій коштовний час. Усе чудово залагодилося без тебе. – Вона ковтнула шоколаду, своєї гріховної насолоди. – Чудовий напій. Дуже рекомендую. А то ти маєш поганий вигляд, Франсісе. Мабуть, усе вином церковним причащаєшся?
Він відповів їй посмішкою, схожою на стиснутий кулак.
– Дуже дотепно, мадам. Я радий, що ви не втратили почуття гумору, – із цими словами він різко розвернувся на підборах, кивнув відвідувачам, уривчасто кинув: «Messieurs – dames» і вийшов, карбуючи крок, немов увічливий нацист у поганому фільмі про війну.
25
10 березня. Понеділок
Я вийшов з крамниці під їхній сміх, який летів мені навздогін, немов зграя крикливих птахів. Від запаху шоколаду, як і від власного гніву, я відчував неприродну легкість у голові, перебував у стані ейфорії. Ми мали рацію, père. Це служить нам повним виправданням. Посягнувши на три найважливіші для нас сфери – парафію, релігійні звичаї і найсвятіше з усіх церковних свят, – вона нарешті показала своє справжнє обличчя. Її згубний вплив швидко зростає; вона заволоділа вже десятком, двома десятками легкодухих розумів. Сьогодні вранці на цвинтарі я побачив першу кульбабу, що вклинилася в п’ятачок за надгробком. Стебло товсте, як палець. Отож, вона уже пустила коріння, проникла глибоко під кам’яну плиту. Її вже не викорчувати. За тиждень вона виросте знову, ще міцніша і стійкіша. Уранці на проповіді я зустрів Муската, хоча на сповідь він не залишився. Вигляд у нього змарнілий і злий; здається, начебто святковий одяг затісний для нього. Він важко переживає відхід дружини. Вийшовши з chocolaterie, я побачив, що він уже чекає на мене, димлячи цигаркою біля маленької арки поблизу головного входу.
– Ну що, père?
– Я розмовляв з вашою дружиною.
– Коли вона повернеться додому?
– Не хотілося б обнадіювати вас, – м’яко відповів я, хитаючи головою.
– Уперта корова! – Він кинув цигарку на землю й розтер її підбором. – Прошу пробачення за лихослів’я, père, але на інше вона не заслуговує. Як подумаю, чим я пожертвував заради цієї нікчемної стерви… Скільки грошей на неї витратив…
– Вона теж чимало натерпілася, – наголосив я, натякаючи на його кількаразові зізнання в сповідальні.
Мускат пересмикнув плечима.
– Я й не кажу, що я янгол. Знаю свої слабкості. Але скажіть мені, père, – він благально розвів руками, – хіба в мене немає на те підстав? Щоранку прокидаюся й бачу її тупу пику. Повсякчас знаходжу в неї в кишенях украдені на ринку речі: помаду, парфуми, прикраси. Як не з’явлюся в церкві, усі на мене дивляться й сміються. Га? – Він тріумфально глянув на мене. – Га, père? Хіба я не тягну свій хрест?
Усе це я чув і раніше. Нечупара, нетяма, злодійка, ледарка, у хаті нічого не робить. Та це не мені судити. Моя роль – запропонувати пораду й дати розраду. І все-таки він мені огидний своїми виправданнями й своєю переконаністю в тому, що, якби не вона, він досяг би в житті набагато більшого.
– Наше завдання – не розбиратися, хто більше винуватий, – з докором зазначив я. – Ми повинні спробувати врятувати твій шлюб.
Мускат миттєво стушувався.
– Вибачте, père. Я… мені не слід було так говорити, – прикидаючись щирим, він оголив у посмішці жовті, як стара слонова кістка, зуби. – Не думайте, начебто вона мені байдужа, père. Я ж хочу, щоб вона повернулася, так?
Зрозуміло. Щоб було кому готувати для нього, прасувати його одяг, працювати в його кав’ярні. І щоб довести своїм приятелям, що Поль-Марі Мускат нікому, ні єдиній живій душі, не дозволить виставити себе дурнем. Мені огидне його лицемірство. Однак повернути її до родинного гніздечка треба. У цьому принаймні я з ним згодний. Але зовсім з інших причин.
– Такими ідіотськими способами, які обрав ти, Мускате, – різко сказав я, – дружин не повертають.
Він обурився:
– Я не бачу необхідності…
– Не будь дурнем.
Боже, père, яке ж потрібно терпіння з такими людьми?
– Погрози, лайка, ганебний п’яний дебош учора вночі? Думаєш, цим можна чогось досягти?
– А що, я подякувати їй мав? – не здавався він. – Усі тепер тільки й пліткують про те, що мене кинула дружина. А ця нахабна сучка Роше… – Його злісні очі зіщулилися за скельцями окулярів у тонкій металевій оправі. – Так їй і треба, якщо щось трапиться з її писаною шоколаднею, – рішуче заявив він. – Назавжди позбудемося цієї стерви.
Я пильно подивився на нього:
– Он як?
Він висловлював уголос майже мої власні думки, mon père. Нехай допоможе мені Бог, але коли я дивився на судно, що палало… Варварський захват, що сповнив мене, не був гідний мого покликання; я не мав відчувати таких поганських почуттів. І я боровся з ними, père, чавив їх у собі в досвітні години, викорчовував, але вони, як кульбаби, знову проростали, зміцнюючись у душі своїми чіпкими корінцями. Напевно, тому – тому що я розумів – я відповів йому різкіше, ніж збирався.
– Що ти задумав, Мускате?
Він щось пробурмотів собі під ніс.
– Імовірно, пожежа? «Випадкове» загоряння? – Мене розпирав гнів. Я відчував у роті його металевий і одночасно солодкувато-гнилий присмак. – Як та пожежа, що позбавила нас циган?
Він самовдоволено посміхнувся.
– Може бути. Деякі із цих старих будинків готові спалахнути самі собою.
– А тепер послухай мене. – Мене раптом охопив жах від думки про те, що моє мовчання в той вечір він мав за схвалення. – Якщо я тільки подумаю, запідозрю, – поза сповідальнею, – що ти сотворив щось подібне… Якщо щось трапиться із цією крамницею… – Я взяв його за плече, впиваючись пальцями в м’ясисту плоть.
Мускат ображено набундючився.
– Але, père… ви ж самі сказали, що…
– Я нічого не казав! – мій голос розсипчастою луною – та-та-та – прокотився площею, і я поспішив стишити тон. – Безумовно, я ніколи й не мав на увазі, щоб ти… – Я прокашлявся, тому що в горлі раптово зібралося мокротиння. – Ми живемо не в середньовіччі, Мускате, – відрубав я. – Ніхто не має права тлумачити закони Господа нашого на догоду особистим інтересам. Так само як і державні, – поважно додав я,
