Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

Уночі після телефонного дзвінка Рахіма-хана я лежав у темряві та споглядав дві паралельні сріблясті лінії на стіні, накреслені місячним світлом, що пробивалося крізь завіси. Якоїсь миті, мабуть, уже перед самим світанком, я поринув у сон. І снилося мені, як Гассан біжить по снігу, і поли його зеленого чапана волочаться позаду нього, і сніг похрускує під чорними гумовими чоботами. А Гассан кричить через плече: «Для тебе — хоч тисячу разів!».

Уже за тиждень я сидів біля ілюмінатора на борту літака «Пакистанських міжнародних авіаліній» і дивився, як двоє авіапрацівників в уніформі прибирають противідкатні опори з-під коліс. Літак виїхав з термінала, і невдовзі ми, розтинаючи хмари, злетіли в повітря. Я притулив голову до вікна. Сподівався заснути, але марно.

Розділ п’ятнадцятий

Через три години після приземлення в Пешаварі я сидів у прокуреному таксі на задньому сидінні з понищеною оббивкою. Водій — спітнілий чоловічок, який без кінця курив, — назвався Ґолемом, вів авто неуважно і недбало, ледь-ледь уникаючи зіткнення, і при цьому з його рота лився неспинний потік слів:

— ...у вашій країні коїться жахіття, авжеж! Афганці та пакистанці — як брати, кажу вам. Мусульмани мають допомагати мусульманам, а значить...

Я «приглушив» його, перемкнувшись на режим ввічливого кивання. Пешавар я пам’ятав доволі добре ще з 1981-го, коли ми жили тут з батьком кілька місяців. Зараз ми прямували на захід джамрудською дорогою повз кантонмент[68] і тамтешні розкішні будинки з високими мурами. Стрімка міська метушня за вікном нагадала про знайомий мені заюрмлений і ще галасливіший Кабул, зокрема згадався Коче-Морга — Курячий ринок, де ми з Гассаном колись купували приправлену чатні картоплю та вишневу воду. Вулиці заполонили велосипедисти, квапливі перехожі, рикші, оповиті синім димом — усі вони пробиралися лабіринтом вузьких вуличок і завулків. У невеличких ятках, що стояли тісними рядами, бородаті торговці, загорнувшись у тонкі ковдри, продавали лампи з абажурами із тваринячих шкур, килими, вишиті шалі та мідні вироби. Місто аж розривалося від різних звуків: викрики продавців дзвеніли у вухах упереміш із ревінням індійської музики, лайкою рикш і теленьканням дзвоників на кінних візках. Через пасажирське вікно до мене долинали густі аромати, водночас і приємні, і не дуже: пряні запахи пакори та нігарі[69], що їх так любив баба, зливалися з їдкими випарами бензину, смородом гнилизни, сміття та фекалій.

За будівлями з червоної цегли — Пешаварським університетом — починалася територія, яку балакучий водій означив як «афганське містечко». Я побачив крамнички солодощів, магазини з килимами, ятки з кебабами, дітей з бруднющими руками, які продавали цигарки, та крихітні ресторанчики з мапами Афганістану на вітринах упереміш із агенціями нелегальної допомоги.

— У цьому районі багато ваших братів, еге ж. Ведуть бізнес, але більшість усе одно дуже бідна, — водій клацнув язиком і зітхнув. — Ну, хай там як, а ми вже от-от приїдемо.

Я згадував, як востаннє бачив Рахіма-хана. То було 1981-го. Він прийшов попрощатися тієї ночі, коли ми з бабою покидали Кабул. Пригадав, як вони з батьком обіймалися у вестибюлі, тихо плачучи. Коли ми оселилися у США, баба підтримував спілкування з Рахімом-ханом. Розмовляв чотири чи п’ять разів на рік, іноді давав і мені слухавку. Востаннє я говорив з Рахімом-ханом невдовзі після смерті баби. Новина про кончину сягнула Кабула, і батьків приятель сам мені зателефонував. Ми говорили лише кілька хвилин, а потім зв’язок обірвався.

Таксі пригальмувало біля вузької споруди, що стояла на велелюдному перехресті двох звивистих вулиць. Я розрахувався з водієм, узяв свою єдину валізу та підійшов до брами з вузлуватою різьбою. На багатьох дерев’яних балконах з відчиненими віконницями сушилася під сонцем білизна. Я піднявся скрипучими сходами на другий поверх і подався тьмяно освітленим коридором до останніх дверей праворуч. Перевірив адресу, записану на клаптику поштового паперу, який я стискав у руці. Постукав.

Мені відчинила істота зі шкіри та кісток, що вдавала з себе Рахіма-хана.

Викладач творчопису в університеті Сан-Хосе казав про кліше: «Уникайте їх, як чуми». А тоді сам сміявся зі свого жарту. Студенти сміялися разом з ним, а я чомусь завжди вважав, що кліше ганять несправедливо. Адже вони нерідко бувають смертельно влучні. Однак доречність сталого вислову затьмарюється власне сприйняттям цього вислову як кліше. Наприклад, «слон у кімнаті»[70]. І все ж годі знайти фразу, яка описала би точніше перші миті нашої з Рахімом-ханом зустрічі.

Ми сиділи на тонкому матраці, постеленому попід стіною навпроти вікна, що виходило на галасливу вулицю. Сонячне проміння косо падало в кімнату і цяткувало світляними трикутниками афганський килимок, розстелений на підлозі. Біля стіни стояли два складані стільці, а в протилежному кутку примістився невеликий мідний самовар. Я налив нам з нього чаю.

— Як ви мене знайшли? — запитав.

— В Америці знайти людину легко. Я купив карту США і пошукав інформацію про міста Північної Каліфорнії, — відповів Рахім-хан. — Так незвично бачити тебе дорослим...

Я всміхнувся і кинув три кубики цукру собі в чай. А Рахім-хан любить чорний і гіркий, пригадалося мені.

— Я вже навіть п’ятнадцять років як одружений. Баба не мав нагоди вам розповісти.

Насправді ж рак тоді так роз’їв батьків мозок, що той став забудькуватим і недбалим.

— Одружений? З ким?

— Її звати Сорая Тагері.

Я подумав про Сораю: сидить десь там удома і хвилюється за мене. Добре, що вона не сама.

— Тагері... чия вона донька?

Я розповів. Очі Рахіма-хана проясніли.

— О так, тепер пригадую. А генерал Тагері часом не з сестрою Шаріфа-джана в шлюбі? Як же її звали...

— Джаміля-джан.

— Балєй! — сказав він з усмішкою. — Я знав Шаріфа-джана ще в Кабулі, давним-давно, до його переїзду в Америку.

— Він уже багато років працює в імміграційній службі, часто зі справами афганців.

— Ай-й-й, — зітхнув Рахім-хан. — У вас із Сораєю є діти?

— Ні.

— Ox.

Він сьорбав чай і більше не розпитував; Рахім-хан був одним із найбільш чуйних людей, яких мені довелося зустріти.

Я багато говорив про бабу, про його роботу, блошиний ринок і про те, що врешті-решт батько помер щасливим. Розповів і про своє навчання та книжки — як-не-як, а чотири романи вже побачили світ! Рахім-хан усміхнувся та