Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

І ось, під час цієї довгої подорожі, в яку я вас відправив, ви спостерігаєте, що у місцевих жителів справи йдуть куди краще, ніж у щойно покинутих нами полярних країнах; – насправді, якщо ви приставите щитком руку до очей і вглядитесь уважніше, то можете помітити деякі слабкі іскорки (так би мовити) дотепності разом із солідним запасом доброго простого домашнього розуму, за допомогою якого, враховуючи його кількість і якість, вони відмінно управляються, – коли б у них того й іншого було більше, порушилася б належна рівновага, і я переконаний на додачу, що їм не трапилася б нагода пускати ці надлишки в хід.

А тепер, сер, якщо я відведу вас знову додому, на наш більш благодатний і більш щедрий острів, ви відразу помітите, як високо здіймає приплив нашої крові й наших дивацтв – і наскільки у нас більше честолюбства, гордості, заздрості, ласолюбства та інших ганебних пристрастей, із якими ми мусимо дати раду, підпорядковуючи їх нашому розуму. – Висота нашої дотепності й глибина нашого судження, як ви можете бачити, в точності відповідають довжині й ширині наших потреб – і, таким чином, вони нам виділяються в такому пристойному і похвальному достатку, що ніхто не має права скаржитися.

Треба, одначе, зауважити з цього приводу, що оскільки погода наша по десять разів на день міняється: то спекотно, то холодно – то мокро, то сухо, – ніяких правил і порядку в розподілі названих здібностей у нас немає; – таким чином, у нас іноді по п’ятдесят років уряду майже зовсім не видно і не чутно ні дотепності, ні розсудливості: – їх мізерні струмочки здаються зовсім пересохлими – потім раптом шлюзи відкриваються, і вони знову мчать бурхливими потоками – ви готові думати, що вони ніколи більше не зупиняться: – ось саме тоді жоден народ за нами не вженеться в писанні книг, в забіякуватості і в двадцяти інших похвальних речах.

Користуючись цими спостереженнями і обережними висновками за аналогією, що утворюють процес доказу, який названий був Свидою[159] діалектичною індукцією, – я накидаю і виставляю, як найбільш вірне й істинне положення, – що від названих двох світильників на нас падає час від часу стільки променів, скільки вважає необхідним відпустити їх для освітлення шляху нашого в мороці невідання той, чия нескінченна мудрість точно відважує і відміряє всяку річ; таким чином, вашим превелебностям і вашим милостям ясно тепер і я більше ні хвилини не в силах приховувати від вас, що палке моє побажання відносно вас, із якого я почав, було не більше ніж перша вкрадлива фраза улесливого творця передмови, що змушує свого читача до мовчання, як коханець іноді змушує до нього соромливу кохану. О, якби світлий цей дар так легко діставався, як я висловлював бажання у вступі! – Я тремчу при думці про тисячі захоплених пітьмою мандрівників (по просторах наукового знання принаймні), яким, за відсутністю цього дару, доводиться брести навпомацки і збиватися з шляху в темряві щоночі свого життя – стукатися головою об стовпи та вибивати собі мізки, так і не досягнувши ніколи мети своєї подорожі; – інші вертикально падають носами в клоаку – а інші горизонтально перевертаються задами в стічні канави. Тут одна половина вчених зі зброєю напереваги кидається на іншу його половину, після чого всі змішуються в купу і валяються у грязюці, як свині. – Там, навпаки, побратими по іншому ремеслу, яким слід було б виступати нарізно один проти одного, мчать низкою в один бік, подібно до зграї диких гусаків. – Яке безглуздя! – які промахи! – Скрипалі у своїх судженнях звертаються до зору, а живописці до слуху – чудесно! – довіряючись пробудженим почуттям – слухаючи у виконуваних аріях і зображуваних на полотні сценах голос серця – замість того щоб виміряти їх квадрантом.

На передньому плані цієї картини державний муж вертить, як ідіот, колесо політики у зворотний бік – проти потоку розбещеності – о Боже! – замість того щоб іти за ним.

У правому кутку син божественного Ескулапа пише книгу проти приречення або, ще гірше, – мацає пульс у свого пацієнта, замість того щоб мацати його у свого аптекаря, – а на задньому плані його побратим по професії на колінах, у сльозах, – розсунувши запону ліжка своєї покаліченої жертви, просить у неї вибачення, – пропонує їй гроші – замість того щоб їх брати.

А в тій просторій залі збори суддівських різних корпорацій з усієї сили і проти всяких правил відштовхують від себе мерзотну, брудну, кляузну справу – і викидають її за двері, замість того щоб загнати до себе, – штовхаючи її з такою скаженою ненавистю в поглядах і з таким озлобленням, начебто закони спочатку встановлені були для світу і охорони людства; – або здійснений, мабуть, іще більший промах: – яке-небудь чесно відкладене спірне питання – наприклад, чи міг би ніс Джона о’Нокса поміститися на обличчі Тома о’Снайлса без порушення прав чужої власності, чи не міг би – поспішно вирішене за двадцять п’ять хвилин, тоді як при ретельному обліку усіх pro і contra,[160] що вимагається в такій заплутаній справі, воно могло б зайняти стільки ж місяців, – а якщо вести процес по-військовому, як і личить вести процеси, вашим милостям це відомо, з усіма вживаними на війні хитрощами, – як от: удаваними атаками, – форсованими маршами, – раптовими нападами, – засідками, – прикритими батареями і з тисячами інших стратегічних хитрощів, за допомогою яких обидві сторони прагнуть захопити перевагу, – то вона за всіма розрахунками тривала б стільки ж років, годуючи собою і одягаючи ввесь цей термін цілу колегію майстрів судової справи.

Що ж до духовенства… – Ні. – Нехай мене розстріляють, а я не скажу ні слова проти нього. – У мене немає ніякого бажання – та якби воно й було – я ні за що у світі не посмів би торкнутися цього предмета – при слабкості моїх нервів і пригніченому стані, в якому я зараз перебуваю, я ризикував би життям, засмучуючи себе і прикро вражаючи доповіддю про такі неприємні й сумні речі – так, певно, безпечніше буде запнути скоріше завісу й поспішити до основного і головного питання, яке я взявся освітити, – а саме: яким чином виходить, що люди, зовсім позбавлені дотепності, славляться у нас людьми