Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

У супроводі Богородичних дзвонів, що грали вечірню, йшов шум одноманітний і жалібний, як цього листя, що кане у смерть:

– Бог да простить!

– Бог да простить царю Роману!

– Бог да простить рідному!

Курні смолоскипи освічували широко всю охресність, запнуту синявою ночі, ніби безмежним шатром над розколиханими головами.

Поміж глітні острови людей, осторонь від даровальних скринь ходив похило, без слова, високий старуган у згрібній сорочці до кісток, як коли покаянник. Лице зі згаром, велике, сідина жмутами на підборіддю.

– На скотього бога, Йона печерак! – обрадувався хтось стрічний, кого в товпі звали Байдуком. – Трафив поминки, їдж солодкий хліб!

Нищий тряс гостро білою куделею волосся, жагуче блискав очима без брів:

– Остав говорити пусте, Байдуче! Спомин цього солодкого хліба скоро в твоїм роті у полин обернеться… Поминки, говориш? Ці будуть довгі… Чев змінить ім’я, руїни цих церков проглотить земля, вони ж тріватимуть!..

Підніс уверх владну голову, з хмарою над ясновидними очима, увесь мов вихор тремтючи у собі від жалібного пориву, з тою рукою піднятою ген понад курняву людських голов.

– Бог да простить! – загуло отдалеку і сповенена людська хвиля пірвала Йону як тріску верх води аж на протилежний, розгойданий тінями край узгір’я. Було глітно, ніби на великому храмі в день Паликопа.

Всі немов одна сім’я: купці, ремісники, крамарі, чорнороби й церковні люди, привиклі прогодовуватися чиром та лободою.

«Калино моя, калино,

То ж ти біляво зацвила,

То ж та червоно зродила…»

(з нар. пісень)

Там, проти цього ось вікна, де на обійстю горить скирта чатиння старим похоронним обичаєм, нещодавно до землі кланялася князеві покорена Литва у білих семрягах, лосячих сагайдаках, писаних кожушанках, простоволоса… А на порозі, де тепер приймає жалібних гостей сідий Захар Рогата, (чуб поза вуха, сухі, боєві черти, тверда думка очей) – рік тому товпилися візантійські посли в наволочних ризах, з жемчужними «базілєос» на раменах, – били чолом перед хвалою Мстишиного сина…

А ще он там, на полив’янім квадраті долівки перед престольним кріслом стояв торік поблідлий від вражіння папський нунцій і слова, якими льстив князю, оспівуючи латинські розкоші, завмерли доразу на його губах від виду найлютішої з погорд: лискавки меча над головою.

О, як вражало це перше місце при поминальнім столі, місце покійного князя! Над високим мозайкованим опертям світив темно круг із золотої бляхи, протятий трираменним хрестом. Вид цього крісла, пустого, пронизував серця спомином втрати над всякий опис…

Продовж холодного льняного застілля з лісом пугарів, жбанів та курних мис, бігла синя стрічка, заплетена барвінком, як знам’я жалоби.

Стіл, біля якого сиділо вісьмох високих духовників побіч знатніших огнищан, був осяяний повагою, належною галицькому архиєрею Косьмі і його гостю, владиці Перемишля.

Тінь дерева над отвертим вікном давала духовним головам гідне тло, – вечірню заграву, як старе золото. Вони виглядали у попалі заходу ніби низка медальйонів на дверях іконостаса.

Говорено про недавну пожежу багатого Воскресенського монастиря в Рогатині, про незвичайного співака – соловія, якого викохав для Господа співолюбивий перемишльський владика, згадали й бунтаря – закупа, якогось то Дужа, що як шуляк скаче по всій волости, невловимий…

Сідоголовий Косьма заговорив, було, про неймовірно тяжку хвилю для держави, але перемишльський архиєрей наче й не чув нічого. Він звернувся до сусіда ліворуч, Твердяти Остримирича, а лихо зарубленим шрамом від копія почерез вилиці: цей під Мозґавою обіч покійного князя боровся, польському Відновителю в допомогу – криваве пригістне привіз.

– Оці північні вітри і часті дощі – сказав проворно, – коли муть держатися далі, зіб’ють зерно із збіжжя та оставлять хліборобові гнилу солому.

Костко Бибельський, звісний дерун і хитрій, що тільки пазив, яким духом віє, похопився відповісти, хоч не до нього вели річ:

– У хлібороба тогіднього ще хліба напрятано вдовіль… Тільки тоді, як їдеш селами з путним боярством, стрільцями, сокольничкнами, осочниками, то навіть такий, що має землі на двацять косарів у днину, стулиться, як мушка, будьте він зроду-віку на сирім корені сидить…

Штрикнув пальцями з хижого вдовілля:

– А я його на допити, різками, вогнем…

Присутні минули цю балачку згірдним мовчанням. Один Абрузович, вельможа на Плісниську, не витерпів:

– Справу Войславового Торопа ви вже оборудували? Той найсторожився ображено:

– Велике діло, – пробурмотів у бороду. – Я його велів замучити, я його й заплачу!

– У Костки по селах бідність вельми велика… – півголосом передавав архиєрею намісник Молибожич. – Десятьох його смердів спомагається ледве на дві сохи…

Тут замовк, бо отрок стояв вже над його раменем з димною мисою печені. За товстим куском поросятини зі сочивом боярин забув з місця про чоловіколюбні міркування, натомість пояс свій, закроплюваний сріблом, вчинив дещо свобіднішим.

– Плещуть, що Словит вернув, – говорив і’д сусіду Абрузович, з кучерями до рамен, як Авессалом. – Цікаве, що він там за пазухою від Лестька привіз? Спокою б тепер побільше, а цей…

Славно Кормильчич слухав сторожко обіч, але від себе не добавляв ні слова. Його крилаті брови зійшлися в одну і кинули тінь на хижу лискавку очей, що освітила на мить зелені верхів’я і грозовиті провалля його душі. Від часу, як покійний князь прогнав одного з Кормильчичів,