Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

вітальні тепло і світло, я Філіп Ґрезінь, пасинок генерала Ляказа, ліценціянт словесности, майбутній поет, вчора, вчора, вчора і назавжди. Він роздягнувся, надів свою піжаму: в дешевому готелі всі його порухи були нові, непевні, цьому потрібно було вчитися. У валізці був Рембо, та він не дістав його, не було бажання читати. Один-однісінький раз, якби вона повірила мені один раз, оповила мою шию своїми прегарними руками, сказала мені: я вірю, ти хоробрий, ти будеш дужим, то я не пішов би з дому. Це ж бо підложниця, вона приносила до моєї кімнати генералові слова, слова доісторичного чудовиська, випускала їх, вони були заважкі для неї, вони закочувалися під ліжко, п'ять років давав я їм накопичуватися там; якщо відсунути ліжко, то можна їх там усі знайти, батьківщина, честь, шляхетність, родина, вони там, у пилюзі, жодного з них не використав я для свого пожитку. Він стояв босоніж на кахлях, чхнув і подумав: ще застуди вхоплю, вимикач був коло дверей, він погасив світло і помацки добрався до ліжка, він боявся наступити на якусь тварюку, наприклад, здоровецького павука з лапами, мов людські пальці, який скидається на відрубану руку, павука-птахожера, а ну ж бо він є тут, ну ж бо є? Він заліз під укривала, й ліжко зарипіло. Його щока палала, смолоскип у нічній пітьмі, червоний вогонь, він притулив її до подушки. Вони вкладаються спати, вона вдягає свою рожеву сорочку з мереживами. Цього вечора не так боляче все те уявляти; цього вечора він не зважиться її чіпати, йому буде соромно, а вона, підложниця, все-таки не дозволить цього, тоді як її безпритульна дитина гине від голоду й холоду, вона думає про мене, вдає, ніби спить, та бачить мене, блідого, суворого, зі стиснутими вустами, сухими очима, бачить, як я іду вночі під зорями. Він не боягуз, мій хлопчик не боягуз, мій малюк, моя дитина, любий мій. Якби ж то я був там для неї одної, якби ж то я міг спивати ті сльози, що котяться по її щоках і пестити ті ніжні прегарні руки, мамо, матусю моя. Генерал — це канцлер, сказав чудернацький голос у його вухах. Маленький зелений трикутник відірвався й почав обертатися, генерал — це канцлер.

Трикутник знай обертався, це був Рембо, він ріс, мов гриб, зробився сухим і вкритим струпами, щока з пухлиною, за перемогу, за перемогу, ЗА ПЕРЕМОГУ. Я не боягуз, закричав Філіп, зненацька схопившись зі сну. Він сидів на ліжку, облитий потом, із заціпенілим поглядом, простирадло тхнуло сіркою, за яким правом вони мене судять? Неотеси. Вони судять мене за своїми законами, а я визнаю лише свої. По мені мій гордовитий шал! По мені моя гордість! Я з породи владарів. Ох! — люто подумалося йому. — Згодом! Усе це згодом! А поки що потрібно чекати. Згодом вони почеплять на стіні цього готелю мармурову табличку: тут з 24 на 25 вересня 1938 року ночував Філіп Ґрезінь. Та я вже буду мертвий. Невиразний і тихий гомін цідився з-під дверей. Ніч зненацька урвалася. Він дивився на неї з глибини майбутнього, очима тих людей у чорних піджаках, котрі балакали під мармуровою табличкою. Кожна хвилина щезала в пітьмі, коштовна і священна, вже минула. Колись вона минеться, ця ніч, славетна і минуча, мов ночі Мальдорора, мов ночі Ремба. Моя ніч. «Зезето», — сказав чоловічий голос. Гордість похитнулася, минуле роздерлося, мов завіса, настала теперішність. В замковій шпарині обернувся ключ, його серце шалено закалатало. «Ні, це збоку». Він почув, як у сусідній кімнаті рипнули двері. «Їх щонайменше двоє, — подумалося йому, — чоловік і жінка».

Вони розмовляли. Філіп не чув до ладу, про що вони говорили, та зрозумів, що чоловіка зовуть Моріс, і це його трохи підбадьорило. Він знову ліг, простягнув ноги, відсунув простирало від підборіддя, тому що боявся заразитися. Почувся якийсь тихий спів. Чудернацький тихий спів.

— Не скигли, — лагідно сказав чоловік, — не скигли, це нічого не дасть.

І нього був теплий і хрипкий голос, він вимовляв слова різко й уривчасто, вони вилітали з його горлянки то дуже швидко, то повільно, шорсткі й нерівні; та потім вони переростали в тихий сумовитий звук. Спів припинився після одного чи двох схлипів. Він схиляється над нею й бере її за плечі. Філіп відчув дві дужі долоні на своїх плечах, над ним схилилося обличчя. Смагляве й худе обличчя, майже чорне, з синюватими щоками, носом боксера і прегарними гіркими вустами, вустами негра.

— Не скигли, — повторив голос. — Не скигли, маленька моя, заспокойся.

Філіп геть заспокоївся. Він чув, як вони туди-сюди ходили кімнатою, немов були простісінько в його номері. Потом потягли по підлозі щось важке. Може, ліжко або валізу. А потім чоловік скинув черевики.

— Наступної неділі, — сказала Зезета.

В неї був трохи вульгарніший, але співучий голос. Філіп не зовсім добре уявляв її собі: мабуть, вона була білява, обличчя дуже бліде, як Соні зі «Злочину і кари».

— Та й що?

— Ох, Морісе, та ти ж забув! Ми ж ідемо в Корбей, до Жанни.

— Підеш без мене.

— Я не зважуся піти без тебе, — відказала вона.

Вони заговорили тихіше. Філіп не розумів, про що вони балакають, та почувався щасливим, бо їм було сумно. Пролетарі. Справжнісінькі пролетарі. А то був просто пияк, неотеса.

— Тобі доводилося бувати в Нансі? — поспиталася Зезета.

— Давно колись був.

— Як там?

— Непогано.

— Надішли мені звідти поштові листівки. Хочу бачити, де ти перебуваєш.

— Вони не залишать нас там, ти ж знаєш.

Справжнісінький пролетар. Йому не хочеться воювати, він не думає про перемогу: він іде до війська зі смертю в душі, тому що в нього немає вибору.

— Велетню мій, — прошепотіла Зезета.

Вони замовкли. Філіп думав: «Їм сумно», й солодкі сльози зволожили його очі. Тихі сумні янголи. Я увійду, простягну до них руки, скажу їм: «Я теж сумний. Через вас, задля вас. Заради вас покинув я батьківський дім. Задля вас і заради тих, що йдуть на війну». Ми з Морісом станемо обабіч неї, і я скажу: «Я страдник миру». Він заспокоївся й заплющив очі: він уже не був самотній, двоє сумних янголів оберігало його сон. Страдник, який лежить горізнач, мов камінна статуя, і двоє смутних янголів біля його узголів'я з пальмовими гілками. Вони шепотіли: велетню, мій велетню, не покидай мене, я кохаю тебе, й ще одне слово, ніжне й коштовне, він уже не пам'ятав його, та це було найніжніше з-поміж ніжних слів, воно закрутилося, спалахнуло, мов полум'яний вінець,