Ведмеже місто - Фредрік Бакман
Хокей дав Беньї прив’язаність, структуру, правила. Але передусім оцінив його найкращі риси: неймовірно добре серце й абсолютно незламну відданість. Сфокусував його енергію на тому, щоби щось створити, а не зруйнувати. Беньї все дитинство спав, тримаючи ключку, і часом Адрі здається, що він і зараз так спить.
Коли менший брат відпускає штангу, скочується з лавки і втретє блює, Адрі подає йому пляшку з водою і сідає поруч на табуретку.
— Ну. В чому проблема?
— Просто я перепив, — стогне Беньї.
У нього дзвонить мобільний. Цілий день чути дзвінки, але Беньї не відповідає.
— Який ти осел — я не про живіт, а про проблему ось тут, — стогне вона і тицяє його у скроню.
Беньї витирає рота тильним боком долоні й малими ковтками п’є воду.
— Та є одна… справа. З Кевіном.
— Посварилися?
— Типу того.
— Ну?
— Просто херня.
Телефон далі дзвонить. Адрі знизує плечима і лягає на лавку. Беньї стоїть позаду, пильнує штангу, коли вона її відтискає. Йому завжди хотілося, щоб сестра далі грала в хокей, вона б вибила все лайно з юніорів. У дитинстві вона кілька років грала в жіночій команді Геда, але врешті мамі стало заважко возити її туди й назад кілька вечорів на тиждень. У Бйорнстаді жіночої команди нема і не було. Беньї часом думає, якою крутою могла б стати його сестра. Вона розуміє гру, кричить на нього за ті самі тактичні помилки, що й Давід. І вона любить цю гру. Як і її брат. Закінчивши зі штангою, Адрі поплескує його по щоці:
— Ви, хокеїсти, нагадуєте собак. Щоб зробити якусь дурницю, вам потрібна лише нагода. А щоб зробити щось добре, мусить бути привід.
— І що? — бурмоче Беньї.
Адрі всміхається і показує на телефон.
— Братику, перестань морозитися і поїдь до Кевіна, поговори з ним. Бо якщо я ще раз почую дзвінок мобільного, ця штанга полетить тобі в голову.
Амат телефонує Майї десять разів. Сто разів. Вона не відповідає. В Амата далі перед очима кожна деталь, він так напружено думає про те, що сталося, аж намагається переконати себе, що йому, можливо, здалося. Що це непорозуміння. Боже, це було б так чудово, якби все, про що він думав, виявилося несправжнім. Він же був таким п’яним. І ревнував. Амат знову і знову набирає номер Майї, але нічого не каже на автовідповідач. Не надсилає повідомлення. Іде в ліс і бігає там, аж поки його не нудить, поки він не втомлюється настільки, щоб не мати сили думати, він бігає весь день, щоб увечері впасти від утоми.
Кевін стоїть у подвір’ї. Всі хокеїсти звикли грати попри біль У всіх є якась травма. Розтягнутий пах, вивихнуте зап’ястя, зламаний палець. Не минає й тижня, щоб хтось із команди юніорів не сказав, як чекає того часу, коли виросте і зможе грати без ґраток на шоломі. «Роздовбав би цей візок із супермаркету!» І хоч усі бачили, що сталося з гравцем основної команди, якому заїхали шайбою і ключками по обличчю, вони цього не боялися, а навіть прагнули. Ще малими вони бачили гравця, якому після матчу наклали двадцять швів на розірвану і пошматовану половину щоки, але коли хтось запитав у нього: «Це дуже боляче?», він лише посміхнувся: «Ну, так, трохи пече, коли снюс у роті».
Недільний вечір, вілла сім’ї Ердаль ідеально прибрана, порожня й тиха. Кевін стоїть у подвір’ї, забиває шайбу за шайбою. Ще хлопчиськом він навчився грати, не зважаючи на біль. Навіть отримувати від болю задоволення. Кровотечі, переломи, рани, струс мозку — це ніколи не впливало на його гру. Але цього разу все інакше. Через дві подряпини на руці шайби летять вище воріт.
Вхідні двері незамкнені, Беньї проходиться віллою і відзначає, що крім сліду на дверях до підвалу, в які хтось добряче гримнувся на п’яну голову, будинок виглядає як завжди. Так, ніби тут ніхто не живе. Беньї стоїть у дверях на терасу, дивиться, як Кевін запускає шайби на сусідські клумби, ніби б’є наосліп. Коли вони зустрічаються поглядами, Кевінові очі налиті кров’ю і розлючені.
— Нарешті! Я тобі тисячу разів дзвонив!
— Я прийшов, — каже Беньї.
— Ти маєш відповідати, коли я тобі дзвоню! — шипить Кевін.
Беньї говорить повільно, брови загрозливо насуплені.
— Здається, ти переплутав мене з Лютом або з Бубу. Я тобі не слуга. І відповідаю, коли хочу.
Кевін штовхає його кінцем ключки. Вона тремтить від його гніву.
— Ти накурився до відключки, чи що? У нас фінал за тиждень, а всі поводяться так, ніби достатньо того, що вже маємо. Ми мусимо зібрати чуваків і пояснити, чого я вимагаю від них цього тижня! Ти маєш бути на місці! Я не стану терпіти, Що ти розчиняєшся, як дим, коли команда найбільше тебе потребує!
Беньї не певен, чи Кевін, кажучи про дим, пожартував, чи він справді такий дурний, що не розуміє іронії. З Кевіном ніколи цього не знаєш. Він один із найрозумніших і водночас найдурніших серед знайомих Беньї.
— Ти знаєш, чому я звалив з вечірки.
Кевін фиркає.
— Аякже, ти ж, бляха, святий серед нас.
Беньї ні на мить не відводить чіпкого погляду. Коли Кевін не витримує і відводить очі, він запитує:
— Кев, що вчора сталося?
Кевін сміється, розвівши руками:
— Нічого. Всі понапивалися. Сам знаєш, як це буває.
— Що сталося з рукою?
— Нічого!
— Я бачив Майю в лісі. Це не виглядало як «нічого».
Кевін розвертається, ніби збирається вдарити Беньї ключкою. Губи його тремтять, зіниці розгорілися.
— То ТЕПЕР тобі це цікаво? А тобі що до того? Ти вчора тут не був! Тобі більше подобається звалити в Гед і зависати там, а не побути з друзями! З твоєю КОМАНДОЮ!
Беньї мовчить і не відводить погляду від вій Кевіна. Той знову опускає очі й б’є по шайбі, вона пролітає так високо над воротами, що могла би підійти під категорію мисливської зброї. Кевін бурмоче:
— Мені бракувало тебе вчора.
Беньї не відповідає, від цього Кевін завжди втрачає самовладання, тому кричить:
— Беньї, тебе ТУТ не було! Тебе НІКОЛИ нема, коли ти мені потрібен! Лют заблював цілу кухню, хтось
