Уран - Микола Якович Зарудний

Арсен Климович Турчин з головним інженером Отаром Долідзе та начальниками різних служб уточнювали майбутню трасу дороги від Сосонки до Видубецьких гір, бо старий шлях, що петляв по Русавській заплаві, був довгий і незручний для автопоїздів і екскаваторів.

— Наші проектанти виявилися не дуже оригінальні, бо дорогу вже проклали без них,— посміхнувся, розглядаючи карту, Турчин. — Оця стежка, Отаре, буде найкращим орієнтиром для наших шляховиків.

— У нас в Грузії кажуть, Арсене Климовичу, що той, хто перший проклав стежку в горах — і по ній пішли люди, заслуговує на безсмертя,— сказав Долідзе.

— Ми з тобою вже проклали стільки доріг, Отаре, що можемо спокійно помирати,— відповів Турчин, а потім звернувся до бригадира шляховиків: — Відступіть на кілька метрів, хай стежка буде, люди ходять нею на ферми, до городньої бригади... Хай буде для лірики, бо ви тут все догори дном перевернете, поки прокладете трасу.

— Все буде за графіком, Арсене Климовичу,— запевнив бригадир.

Платон мав намір влаштувати врочисту зустріч будівельникам об'єкта «Факел». На правлінні було вирішено провести мітинг, влаштувати товариську вечерю, щоб зразу відчули будівельники, що Сосонка їх чекала. Гайворон уявляв чомусь, що в село в'їде величезна колона машин, бульдозерів, скреперів, самоскидів на чолі з Турчиним, колгоспники зустрінуть їх хлібом-сіллю, будуть промови, гратиме оркестр.

Але будівельники з'явилися несподівано. Не було ніяких колон. Просто вдосвіта до Русавки притягнули два канавокопачі, і вони почали прокладати траншею на Видуб, потім величезні машини з причепами порозвозили на луки й поля купи труб. Будівельників було мало — тільки механізатори та проектувальники з геодезистами. А ще за кілька днів потягнулися в об'їзд на Видуб самоскиди з цеглою, панелевози; тягачі, надриваючись, тягнули бетономішалки, металеві конструкції. На Видубі споруджували тимчасове управління будівництва й різні технічні служби. Містечко будівельників вирішили збудувати на південних схилах Видубецьких гір, поблизу старовинного дубового гаю.

— Місце чудове,— захоплювався Турчин.— Жива стіна лісу відгородить квартали од кар'єрів, а Русавське море буде біля порогів.

Гайворон з Макаром Підігрітим готували загальні колгоспні збори, на яких мали прийняти ухвалу про відведення земель артілі для «Факела». Макар Підігрітий уже дав завдання агітаторам:

— Треба поговорити з людьми не на мітингу, а в ланках та на фермах, у бригадах.

Але агітатори й Підігрітий також і самі ще до пуття нічого не знали про цей «Факел». Тоді Платон розшукав Турчина по телефону аж у Запоріжжі й попросив, щоб той написав розповідь про «Факел».

— Нам це дуже потрібно, Арсене Климовичу, адже ми повинні пояснити людям.

— Я розумію,— відповів Турчин.— Напишу і вишлю негайно.

За тиждень Макарові Підігрітому в райкомі парти Мостовий вручив лист уряду до колгоспників Сосонки і зо два десятки віддрукованих брошурок з грифом на першій сторінці: «Для службового користування».

Лист і брошури читали агітатори, вчителі в ланках на буряках і на фермах, вони переходили з рук у руки, з хати в хату, їх зачитували до дірок, сподіваючись знайти в них своє майбутнє.

Михей Кожухар роздобув собі книжечку Турчина, прочитав її сам, потім з Ганною і передав Снопові. Ничипір глянув на заголовок:

— «Факел»,— прочитав.— Для службового користування... Це ж як?

— Вважай, що книжка секретна,— відповів Кожухар,— тільки для своїх людей.

— А я в цьому «Факелі» ще не служу й не збираюся. Забери собі цю книжечку, Михею,— сказав Сніп, хоч йому дуже хотілося прочитати, про що пише Турчин.

Михей це знав, а тому байдуже промовив:

— Візьми, може, Юхим захоче прочитати. А в мене, Ничипоре, до тебе є дуже секретне діло,— підсів ближче до Ничипора Кожухар.

— Що там таке?

— Ходімо до Савки Чемериса, він тобі розкаже... Цей Савка таке задумав!

Ничипір, якого заінтригував Кожухар, погодився.

У Савки Чемериса вже сиділи Данило Вигін, Никодим Динька й Мирон Мазур.

— Що за сход? — запитав Сніп, вітаючись з кожним за руку.

— Савка хоче Сосонку рятувати,— посміхнувся Мазур.

— Ти, Мироне, не смійся, те, що я задумав, тобі й не присниться,— відповів Савка, переморгнувшись з Кожухарем.

— Що ж ти задумав? — підсів до гурту Ничипір.

Савка чогось виглянув у сіни, причинив щільно двері, закурив і лиш тоді почав:

— Прочитав я оце книжечку Турчина про «Факел». Славно пише й малює. Просто рай буде в Сосонці.

— Буде, буде, як поля й городи до порога обчикрижать,— махнув рукою Вигін.

— Я з цим Турчиним уже мав розговор. Душевний чоловік. Ми з ним у нашому буфеті лічно випили по чарці... ще й той був, Петро Перепічка... І він же мав прийти, забарився.— Чемерис виглянув у вікно.— О, йде.

Увійшов Петро Сідлак у нових хромових чоботях. Стояв біля порога й постукував блискучим носком.

— Та вже бачили твої чоботи,— пригасив Петрову похвальбу Михей.— Як маленький! В мене ще кращі є, а я собі сиджу.

— Товар нічого,— Данило Вигін все-таки пом'яв пальцями халяву,— я, коли прийшов з дійсвітельної, то пошив собі хромові чоботи в Косопіллі... На рипах. Блищали — дзеркала не треба... Прийшов у них до церкви вінчатися, то батюшка підвів до вінця та й питає тихенько: «Де, раб божий, чоботи такі дістав?» Носив би й досі, та нема.

— А де ж вони? — питає Перепічка, щоб все-таки привернути увагу до чобіт.

— Та проміняв колись, два кіла пшона дали...

— Та що все чоботи та чоботи,— сердиться Михей.— Нема кращих, як ото юхтові, та до них ще галіфе діагоналеве! Ходиш собі, як відставна кавалерія.

— Савко, кажи, що далі, бо забудеш,— обірвав розмову Сніп.