У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
А ось уже вісточка радісна: голова канського суду недавно отримав «стіжок» кавалера Почесного легіону. «Що й казати, людина він тямовита, але йому дали орден за його «зав’язки» (тобто, зв’язки). Про цю нагороду писали в учорашньому числі «Еко де Парі», але директор устиг поки що прочитати лише перший «відступ» (тобто вступ). Там добре натрусилося Кайо за політику. «Зрештою, я вважаю, що вони мають рацію, — додав директор. — Кайо хоче, щоб ми були під корцем (під ковпаком) німецьким». Якої думки про це директор готелю, мене зовсім не обходило, і я перестав слухати його. Переді мною мріли образи, задля яких я повернувся до Бальбека. Вони дуже відрізнялися від колишніх; нині я сподівався сліпучих вражень, не до пари тим давнім, імлистим, проте й нові враження мали розчарувати мене. Образи, відсіяні пам’яттю, не менш химерні, не менш куці, не менш невловні, як і образи, породжені уявою, а потім знівечені дійсністю. Годі думати, що поза нами, в якійсь там місцині було зібрано більше образів нашої пам’яти, ніж образів мрії. А потім нове середовище здатне змусити нас забути, ба навіть зненавидіти те, задля чого ми вибралися в дорогу.
До Бальбека я подався ще й через те, що Вердюрени (запросинами яких я ні разу не міг скористатися і які, певне, були б раді, якби я заявився до них на село і вибачився за те, що досі не зумів завітати до них у Парижі), знаючи, що чимало «вірних» літникуватимуть на цім узмор’ї, винайняли на цілий сезон замок маркіза де Камбремера (Ла-Распельєр) і запросили туди баронесу Пютбюс. Того вечора, коли мені (в Парижі) стало відомо про це, я мов блекоти наївся і послав нашого лакейчука випитати, чи візьме ця дама до Бальбека свою камеристку. Була одинадцята вечора. Консьєрж довго не відчиняв, але якимсь дивом не послав к бісу мого гінця і не викликав поліції — він тільки зустрів його непривітно, одначе передав потрібні відомості. Консьєрж сказав, що перша камеристка справді буде супроводжувати свою пані спершу на води в Німеччину, звідти до Біаррица, а вже потім до пані Вердюрен. Я раював душею, бачачи, що справа ладиться. Я вже міг не бігати на вулиці за спідницями, до яких не запасся рекомендаційним листом, таким листом щодо цієї «Джорджоне» мав правити той факт, що я того самого вечора обідатиму з її пані у Вердюренів. Зрештою вона, може, склала б собі кращу думку про мене, якби їй сказали, що я знайомий не лише з тими, хто винайняв замок Ла-Распельєр, а й з самими замчанами,. а головне — з Сен-Лу, який, не можучи рекомендувати мене на відстані самій камеристці (бо та не знала імени Робера), написав про мене Камбремерам теплого листа. Він думав, що, окрім усіляких послуг, які вони можуть мені зробити, мені буде цікаво побалакати з пані Камбремер-молодшою, з дому Леґранден». Вона жінка розумна, — запевняв він мене. Від неї годі чекати чогось визначного («визначне» витіснило в його мові «високе», бо Робер щоп’ять-шість років змінював деякі свої улюблені слівця, зберігаючи, одначе, найголовніші для нього), але це — характер, індивідуальність, обдарована інтуїцією; вона за словом до батька не бігає. Іноді вона дратує, бовкає дурниці, щоб уразити (річ тим кумедніша, що нема на світі людей менш виборних, ніж Камбремери, вони не завжди «на висоті», але загалом не жлоби».
Отримавши рекомендаційного листа від Робера, Камбремери або зі снобізму, який схиляв їх хоча б непрямо прислужитися Сен-Лу, або з удячности за все те, що він у Донсьєрі зробив для їхнього братанка, а найправдоподібніше — з доброти і традицій гостинносте, почали писати йому довгі листи, де запрошували мене оселитися в них або ж, якщо я волію бути вільнішим, зголошувалися підшукати для мене помешкання. Сен-Лу попередив їх, що я зупинюся в бальбецькому Ґранд-отелі, а вони йому відповіли, що принаймні ждатимуть моєї візити зразу по приїзді; якщо ж я монятимуся, то вони самі заваляться до мене й потягнуть на свої garden-party's.
Певна річ, камеристку баронеси Пютбюс ніщо не пов’язувало з бальбецьким краєм; камеристка не заступила б мені селяночки, яку я, йдучи до Мезеґлізу, марно кликав дорогою, вкладаючи в цей поклик усю силу мого жадання.
Але я давно вже не силкувався добути з жінки, так би мовити, квадратний корінь невідомого, що чаїлося в ній і часто капітулювало після першого знайомства. Принаймні в Бальбеку, де я давно не був, я мав би — через брак прямого зв’язку між цим краєм і камеристкою — ту перевагу, що свіжість відчуттів не притуплялася б звичкою, як у Парижі, де, чи то в себе удома, чи в іншому знайомому мені куточку розкоші, заживані з жінкою серед буденних речей, не могли дати бодай хвилинної ілюзії, наче я вступаю в нове життя. (Бо як звичка справді друга натура, то, позбавлена не лише жорстокости, а й чарів першої, вона заважає нам пізнати її.) І ось, може, ця ілюзія виникала б у мене в новому краю, де вражливість загострюється від кожного сонячного променю і де в мені спалахнула б жага до камеристки, до якої я рвався; але далі складеться все так, що ця жінка не приїде до Бальбека, а я найбільше на світі боятимусь, як би вона не приїхала, — отож-бо, головної мети моєї подорожі я не осягну, та й не старатимусь осягати.
Баронеса Пютбюс мала приїхати до Вердюренів не на початку сезону, проте пожадані для нас розкоші можуть до пори бути далеко, якщо ми певні, що їм від нас не втекти і якщо в очікуванні нам ліньки подобатися і несила кохати. Зрештою я вибрався до Бальбека не з такими поетичними намірами, як першого разу; щира уява не така егоїстична, як спогад; і я знав, що опинюся в місці, де роїться від гарних незнайомок; на пляжі їх буває
