Вогненне око - Олесь Ульяненко

побитим цуценям, каже у напівдрімоті тихого божевілля «так», стає на коліна, розстібаючи на його штанях ґудзики. Перший промінь пробивається крізь щербатий отвір у замерзлій шибці. Вологі од крові долоні лягають на груди. Родик пручається, але пекуча хвиля хіті, солодкий дух крові і жіночого, перемішаного з чоловічим, поту, витравленого за добу сімені, солодкого коньячного перегару, – б'є його, струшує його вихором неминучості, притягує, безвільно кинувши на підлогу, на запопадливо розкидану шовкову ковдру; голову розбивають невидимі удари, спалахами проходять, мигочуть тіні, мовби хто розідрав завісу ранку – чорна яма; заливаються червоним очі; давить груди – чорним крилом скинувся березень, косо січуть дощі, плутаючись у стовпах пари, що здіймається над коричневою ріллею, і грибоподібні привиди висять, а круторогі корови йдуть повагом вулицями, попід яблунями, зачіпаючи рогами саме небо; Ліла судомиться, заляпана брудом і кров'ю; він хоче вирватися, роззявляє безгучно рота; б'ють дзвони, налазячи один на одного, пугукають у рідних гаях пугачі, – вони повзають на підлозі, наче втікаючи; Родик затуляє ліктем обличчя, під ним, обпікаючи подихом пахвину, шматком м'яса стискається Ліла, але він у наготі бачить незнайомку – крик з горлянки виривається водночас в обох. «Падло…» – говорить вона, відповзаючи до канапи, й одразу ж засинає.

Передрання. Сухість у голові і в грудях; вона спить і не спить, йому далеко до неї, йому нема діла до неї. Сон ударив у тім'я. Хлюпнули двері, половину вікна перерізало крило птаха, біле пір'я ворушив вітер. Птах піднімався, ховаючи лускаті лапи, тінь тисячами йому подібних промайнула скалками скла. У двері ввійшла жінка. Вона стояла лівим боком, – видно її стегна, частину грудей і обличчя. Руде волосся спадало на плечі, до неймовірного худі. Вся вона була мов зліплена з чогось нетривкого. Пройти крізь неї було єдине бажання. Родик побачив, як вона ступила, схилилася над Лілою, повернула лице своє до нього і мовила, ледь розтуляючи безкровні уста: «У дітей усмішка Божа? Чи не так?» – Родику застрягло в горлянці, він спробував зірватися на рівні, але напоровся на погляд Ліли: холодний, спустошений, мов день після грози; вона сиділа і дивилася на двері, потім недбало, захриплим від курива голосом сказала: «Чуєш, хтось стукає… Мені страшно…» – «Ти нічого не бачила?..» – «Тільки-но прокинулася… Хто то може бути?..» – Очі ожили з ляком; вона кинулась на кухню, принесла сокиру для м'яса. «Викинь», – тільки й спромігся сказати Родик. Під важкими кроками залущало скло. Шмулєвич повагом пройшовся кімнатами, насвистуючи Верді, тоді повернувся до спальні й сів у кутку у крісло; закурив цигарку і довго мовчав, спльовуючи на підлогу. Нарешті, пожовуючи тишу, він заговорив тихим і протяжним голосом: «Ти так, суко, нічого й не зрозуміла?..» Цей чоловік мав останній шанс утриматися на цій поверхні, що зветься життям. «Останній шанс у вас лишився, – це він уже звертався до Родика, – знаєш, чому вона лютує? Вчора, коли та скотина трахала її, вона розпатякала все… Про лантух із грошима і ще багато чого такого про тебе, а ти, дурень дурнем, так нічого й не навчився. Збирайся в дорогу, бо сюди на всіх парах летить купа збоченців у міліцейській формі. Тьху, останнім часом все до гидкого нагадує театр. Ні тобі тієї солодкої дрімоти початку, ні справжньої любові, – лягла, зрадила, вбила. Це смішно, дико смішно… До речі – вони близько, я не жартую. Там, сучко, твій коханий, любий Гільмедов. Зрада, скрізь зрада, протхнуло дешевизною… Люди бовтаються, як купа лайнопереробних автоматів. Да-а-а, ні плюса, ні мінуса». – Погляд його оголюється. Він кисло мружиться, бо побачив пагорб, дім на ньому, розкинуте синє небо, свічки темних кипарисів; легко видихнув повітря: «Давай, синку, забирай торбу і свою пасію і дуй через поле, навпрошки, а я їх трошки затримаю, поговоримо про велике і прекрасне… Да-а-а, це не жарти… А ще б порадив – краще одну торбу, а цю…» – Шмулєвич, відкинувшись на спину, уткнувши гачкуватого носа в підлогу, чітко висвистував чергову арію з Верді, а в перервах бубнячи: «Покручі ці макаронники, а яку музику пишуть. Да, це не гопак. Зовсім не гопак». Від нього густо тхнуло шоколадом, печивом, що його готувала Санька, незмінна волога розходилась тонким серпанком. Жовте обличчя, вибалушені до неправдоподібного очі говорили, що він стомився. Смертельна туга і втома зелено осіли в куточках вуст. Родик і Ліла безлико, двома листками тріпотіли проти цього жилавого чоловіка, сповненого наснаги боротися, відвойовувати кожен клапоть землі, кожен камінь, покинути і йти далі крізь століття. За нікчемністю сліпої молодості вони не бачили, як кінець увійшов, розправивши крила. Ніч згортається згустком під дахом. Срібні нитки світання тріщать у мозку. Шмулєвич дивиться на засніжену рівнину де вирізняються дві крихітні постаті. Він думає про таємницю людського життя, про незмірну його самотність. Холодний вітер гортає розкидані книги, і Шмулєвич чує, як болять груди, наче чужі, а погляд падає каменем у простір, туди, де зникають без надії дві постаті. І він на незрозумілій мові читає молитви, а потім шепоче: «Це ще не кінець… Це не кінець… Сумно, але справедливість часто перемагає нечистими руками…» – Він чує галас, важкі кроки спішно тупочуть по черепках; хтось заплутався в подертій завісі, лається.

Шмулєвич не підводиться, а дивиться у голубе небо, на жовтий пагорб із двоповерховим домом, слухає шелестіння кипарисів, розпачливий писк жайворонка. Яскравий вибух розриває йому груди, кров червоною квіткою здіймається догори, вітер кидає пасмо волосся на очі. Далеко в снігах губляться двоє людей. Голосно гримить птахами світання. Гайвороння мете сніг крильми. Справедливість важко опустилася на груди. Троє чоловіків, один з димуючим дулом вінчестера, схилилися над кріслом. Гільмедов, розтягуючи усмішку, обтираючи обшлаг шкіряної куртки, каже до високого русявого чоловіка із заплетеною косою: «Давно я хотів прибити цю скотинюку… Хоч не тих взяли, так цього. Так що, Гіменейчику, передай шефові, що все о'кей. Халасо. Осень халасо…» – Він знову сміється. Той, кого назвали Гіменеєм, підступає до вікна: «Треба тих ловити, а то нам каюк. Ти віриш у справедливість того, що ми робимо?..» – «Слухай, це тобі, хахлу, треба думати, а я – татарин. У мене одна справедливість – вижити серед цієї…» – Гільмедов не знаходить слів, регоче і спрямовує дуло великокаліберного вінчестера на Гіменея.

Три дні підряд він не спить. Прокидається о першій годині ночі і дивиться на голі стіни. Годинник голосно цокає на стіні. Він думає про Шмулєвича, про дім