Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Але не знали пани істинної народної сили, що зібралася тут, зовсім недалеко, у Холодному Яру. Вони не знали, що Семен Неживий уже мчав до коша, щоб підняти ту силу на них.

Гайдамаки йшли зі списами, над головами майоріли прапори. Знявся сильний вітер, що розвивав гайдамацькі стяги – вони аж лопотали на вітрі. Більшість гайдамаків були без шапок: як зайшли в монастир, так і залишилися – і тепер вітер розвивав їх чуби. В очах їхніх світився гнів та відвага. Вони сунули, мов ті хмари, що на вітрі клубочилися вгорі. Видовище було дивне й страшне.

Лави стали одна навпроти одної. Гайдамаки запнули списи в землю, взяли мушкети.

– Готуйсь, цілься! – скомандував Залізняк. Козаки наставили мушкети на шляхту. Пани в свою чергу повитягували пістолі.

– По ворогах віри й народу вогонь!!! – гаркнув Залізняк, і тут же загавкали гайдамацькі мушкети. Шляхтичі почали падати, скошені кулями.

Небо розпорола блискавка, мов з гармати гримнув грім. Тут же хлинула злива.

– Панове, шаблі наголо, до атаки! – крикнув Воронович і першим дістав свою карабелю.

Шляхтичі кинулися за своїм регіментарем.

Гайдамаки зустріли їх довгими списами. Це давало їм перевагу, тому, ніж почався ближній бій, пани втратили багатьох своїх пораненими й мертвими.

– Топчіть, панове, вражу шляхту, як злу личину!! – кричав Залізняк.

Він почав страшно рубати всіх панів навколо, різати ножем та топтати чобітьми. Він ричав, мов дикий звір. Злива змивала з його лиця ворожу кров, яку він так щедро розливав. Бондаренко тримався поруч, за ним – інші.

Грім вкотре гримнув, заглушаючи шум бою. Одначе, коли не гриміло, ані вітер, що завивав над монастирем, ані шумна злива не могли затишити крики бойовища. За якийсь час земля монастирська, що розмокла від людської крові та дощу, почала перетворюватися на болото. Під ногами місцями ставало слизько, та воїни на це не зважали – мокрі від зливи й крові, вони кидалися один на одного в шаленому танку смерті.

Панів було в рази більше, тому вони поволі почали тіснити повстанців у глибину монастиря. Раптом з вікон і дверей монастирських келій почали стріляти козацькі мушкети, причому так густо, ніби поливали ворога вогнем.

– Пали! Пали келії! – кричав хтось зі шляхти, однак намочені зливою дахи розгоратися не хотіли.

– Язика мені! Дайте мені язика! – горлав Воронович.

Йому зовсім не подобалося те, як їх тут зустріли, тому найперше потрібно було розібратися, що й до чого. Та його ніхто не слухав – у запалі бою пани лізли все далі і далі. Бій уже розгорався поміж монастирських приміщень, декотрі шляхтичі уже брали штурмом. Вони вже були в соборі і заходилися забирати звідти всі цінні речі, котрі не встигли поховати ченці.

– Дайте мені язика! – все ще кричав Воронович.

До нього нарешті притягли якогось ченця.

– Кажи мені, схизматику, де є золота грамота!

Молодий чернець ковтнув слину.

– Нема грамоти. І не було. Брехня це все.

Воронович схопив його за барки.

– Не бреши мені, чернець Молдованин привіз із Варшави якісь документи, листи. Де вони? Де той клятий чернець?

– Пішли вони. Ми знали про ваш напад.

– Собаки! – крикнув Воронович і з серцем вдарив ченця по обличчі. Тоді ще раз.

– Вони не могли далеко відійти, ми їх ще знайдемо! – сказав один із шляхтичів.

– Ці ліси кишать гайдамаками. Давно вже говорили, що хлопи збираються у Холодному Яру і гострять ножі на шляхту, – мовив інший. – Треба йти великою ватагою, прочесати все навколо.

– Паліть тут все. А хто вискочить з диму – стріляйте і рубайте без розбору. Решта – за мною.

При цих слова Воронович вихопив ножа і порішив ченця коротким ударом.

Залізняк зайняв досить вигідну позицію між будівлею келії та трапезною. Стіни надійно захищали від куль, крім того пани не могли тепер напасти широко, зі всіх сторін.

– Стояти будемо до кінця, до останнього. В найгіршому разі зачинимося в трапезній. Мушкети до бою!

Знову почалася стрілянина: колії не пускали близько до себе конфедератів, ті ж у свою чергу намагалися запалити будівлі, так що декотрі з них вже почали розгоратися.

– Мати Божа! – раптом крикнув хтось ззаду. – Гайдамаки!!!

Воронович оглядався по бойовищу: гайдамаків прибув досить великий загін, вони швидко стали бойовим ладом і відкрили вогонь – для шляхти це було як грім з ясного неба. Тепер все стало з ніг на голову: уже пани були під загрозою оточення..

– Матко Боска! – знову почувся той самий крик, так що враз загоном конфедератів прокотилася хвиля паніки: пани йшли грабувати монастир, а не битися із козаками.

– Відходимо! – крикнув Воронович. – Строєм!

На велике щастя його загін не встиг розбрестися по монастирі та околиці, а трималися усі вкупі. Сяк-так вишикувавшись, пани почали пробиватися до своїх коней, а вже запопавши, гнали чвалом геть, прорвавши гайдамацьку лаву. Козаки гатили по них із рушниць, густо вкривши лісову землю шляхетським трупом, однак більшості загону Вороновича вдалося вирватися з оточення.