Дев’яносто третій рік - Віктор Гюго
Всі враження від недавно пережитого разом із безсонням від рани сповнювали Сімурдена якогось надприродного сп’яніння. Загоралася нова зоря, розквітало молоде блискуче життя, і радість від цього ще поглиблювалася свідомістю своєї влади над його долею. Ще одна така перемога, як бачена ним, і Сімурденові досить буде сказати слово, щоб республіка довірила Говенові цілу армію. Ніщо так не засліплює, як подив від здійснення великих сподівань. В ті часи кожен плекав мрію про воєнну славу і кожному хотілося створити свого полководця. Дантон — з Вестермана, Марат — з Россіньйоля, Ебер — з Ронсена[115], а Робесп’єр волів усіх їх знищити. Чому б і не Говен? — говорив собі Сімурден і поринав у мрії. Перед ним був безмежний простір. Від одної мрії він переходив до другої. Всі перешкоди падали самі собою. Хто тільки ступить на ці сходи, вже не спиниться, а підіймається вище й вище, аж до самих зірок. Генерал — це не тільки великий полководець; генерал до того ж носій великих ідей. Сімурден у мріях бачив Говена великим полководцем. Йому вже ввижалося, — мрія летить швидко, — як Говен розбиває в океані англійців, карає на Рейні північних королів, відкидає на Піренеях іспанців, в Альпах закликає до повстання Рим.
У Сімурдені жило дві людини — ніжна й сувора. І обидві зараз були задоволені. А що ідеалом Сімурдена була незламність, то він бачив Говена водночас і величним, і грізним. Сімурден був тієї думки, що раніше, ніж будувати, треба зруйнувати, і говорив, що тепер не до ніжностей. І був певен, що Говен стоятиме «на висоті», як тоді говорили. Він уявляв собі, як Говен знищує темряву і, осяяний світлом, з блиском метеора на чолі, розгорне широкі крила ідеалів і справедливості, розуму й прогресу, а в руці триматиме меч. Ангел, але ангел караючий.
Його мрії дійшли майже до екстазу, коли раптом він почув крізь прочинені двері розмову у великій палаті госпіталя і впізнав голос Говена. Цей голос і в роки розлуки бринів у його вухах, і тепер йому вчувався хлоп’ячий голосок у дорослого чоловіка. Він прислухався. Пролунали чиїсь кроки. Один із солдатів сказав:
— Ось той чоловік, що стріляв у вас, командире. Він встиг непомітно сховатися в льох, та ми знайшли його. Ось він.
І Сімурден почув таку розмову між Говеном і тим чоловіком:
— Ти поранений?
— Я почуваю себе досить добре, щоб бути розстріляним.
— Покладіть цього чоловіка в ліжко. Перев’яжіть його, доглядайте і лікуйте.
— Я хочу вмерти.
— Ти житимеш. Ти хотів мене вбити в ім’я короля; я тебе милую в ім’я республіки.
Тінь набігла на лоб Сімурдена. Він немов прокинувся раптом і прошепотів у якомусь зловісному пригніченні:
— Дійсно, він.
VI. РАНИ ЗАЖИЛИ, АЛЕ СЕРЦЕ СХОДИТЬ КРОВ’Ю
Рана від шаблі гоїться швидко. Але була істота, поранена далеко важче за Сімурдена. Це та розстріляна вандейцями жінка, яку жебрак Тельмарш підняв з калюжі крові на фермі Ерб-ан-Пайль.
Становище Мішелі Флешар було ще небезпечніше, ніж думав Тельмарш. Одна куля пробила їй наскрізь груди, друга розбила ключицю, третя прострелила плече. Але легені були цілі, і вона могла видужати.
Тельмарша селяни називали «філософом», а це на їхній мові означало, що людина трохи знається на медицині та хірургії і трохи на чаклунстві. Він переніс поранену в своє звіряче лігво, поклав на своє ліжко з моху і став лікувати її тими таємничими ліками, які звуться «простими». І вона видужувала.
Ключиця зрослася, рани на грудях і плечі затяглися. Через кілька тижнів стало ясно, що вона житиме.
Одного ранку вона змогла вийти з землянки, спираючись на Тельмарша. Він посадив її на сонечку під деревами. Тельмарш майже нічого не знав про цю жінку, бо не дозволяв їй говорити: коли вона хоче, щоб рани в грудях загоїлись, треба мовчати. Тож за весь час боротьби з смертю вона сказала хіба кілька слів. Але він помічав по її очах, що її мучить якась уперта, невідступна думка. Цього ранку вона була здоровіша, могла ходити майже без допомоги. Вирвати людину з пазурів смерті — це немов народити її, і Тельмарш щасливим поглядом дивився на неї. Цей добрий чоловік усміхався. Він заговорив до неї.
— Ну, от ми вже на ногах, наші рани зажили.
— Тільки серце не зажило, — сказала вона. — Отож, ви зовсім не знаєте, де вони?
— Хто? — спитав Тельмарш.
— Мої діти.
В цьому «отож» відбився цілий світ пекучих думок. Воно означало: «Якщо ви мені про них не кажете, якщо за стільки днів ви про них не промовили й слова, якщо ви затуляєте мені рот щоразу, коли я хочу заговорити, немов боїтесь, щоб я про них не питала, значить, вам нічого сказати мені про них». Часто в гарячці, в забутті й маячні вона кликала своїх дітей і добре бачила, — бо і марячи людина багато чого помічає, — бачила, що старий не хоче відповідати.
Тельмарш справді не знав, що сказати їй. Це не легка річ — говорити матері про втрачених дітей. І потім, що він знав? Нічого. Він знав, що ця мати була розстріляна, що він знайшов її в калюжі з крові, і коли підняв її, вона була майже трупом, і цей труп мав трьох дітей, що маркіз Лантенак після розстрілу матері забрав дітей з собою. Більше він не знав нічого. Що сталося з дітьми? Чи вони хоч живі ще? Він випадково довідався, що це були двоє хлопчиків і дівчинка, тільки що відлучена від груді. От і все. Він усюди розпитував про цих безталанних дітей, але ніхто не міг йому щось відповісти. Селяни, до яких він звертався з запитаннями, тільки хитали головами. Не така людина був пан де-Лантенак, щоб про нього охоче розбалакували.
Селяни неохоче говорили про Лантенака і неохоче говорили з Тельмаршем. Селяни люди підозріливі. Вони не любили Тельмарша. Тельмарш-Жебрак був для них людиною непевною. Чого він завжди дивиться в небо? Що він робить, що він думає, цілими годинами сидячи нерухомо? Безперечно, це людина дивна. У цій країні, де всюди
